Кожен день незалежності України я зустрічаю не як свято, а як черговий копняк історії. "Пригадай!" – чую її безгучний докір – "Скільки мрій було, і як мало зроблено!".
Збудувати правову демократичну цивілізовану державу, де основними цінностями будуть реальність прав і суверенітет особистості. Зупинити зубожіння нашого народу. Створити гідні умови життя людей, такі ж, якими відзначаються передові країни світу.
Все це декларувалося у зверненні Верховної Ради України з нагоди проведення референдуму про незалежність.
Це були не обіцянки, як, мабуть, вважали більшість халявників-колективістів – найрозповсюджений соціотип у радянській та нинішній Україні. Зараз їх старше покоління волає про цинічний обман та прагне повернутися до СССР.
Обіцянка, насправді, у цьому зверненні була одна. І то – вельми прагматична: "Іншого шляху, крім незалежності, для України немає".
Решта звернення – заклик до дії. Заклик, звернений до кожного. Держава на якусь історичну мить зцілилася від прагнення регламентувати кожен крок своїх громадян і дала людині широкий простір для особистого розвитку.
У повітрі носилися прості, очевидні ідеї.
- Маєш свободу – зупини своє зубожіння. Вчись, працюй, мрій, твори своє щастя.
- Не дивись, що кажуть інші. Роби те, що маєш робити по правді.
- Створи сам свою суверенну особистість. Реалізуй свої природні права.
Цей момент тривав недовго. Бо більшість людей не почули голосу історії. Вони стояли на місці, дивилися вгору, чекали наказу та пропускали повз вуха слова про самовизначення кожної людини.
Вони не мислили себе поза колективом, без мудрого вождя. Вони не могли дивитися в майбутнє. Це – головний недолік тої "ментальності", яка століттями культивувалася "в наших палестинах".
На жаль, придушення індивідуальності та оспівування самозречення починається з сім'ї, остаточно формується освітою та активно підтримується всіма великими інституціями суспільства, які таким чином нав'язують власний авторитет: владою, засобами масової інформації, громадськими та релігійними організаціями.
Я вірю, що Божий дар самостійно вирішувати свою долю може прокинутися у кожної людини. Однак не кожен здатен його відкрити, повірити у себе, свої права, свою правду, свою силу, свою толерантність, свою підприємливість.
Багатьом людям події 20-річної давнини допомогли відкрити в собі цей дар. Вони стали вільними людьми у вільній країні, збудували своє щастя і можуть зараз пишатися плодами своєї праці.
Багато людей зловживали цим даром. Будучи невиправними матеріалістами, вони відмовлялися від доброї волі як вищої мети та ставили собі за мету банальне збагачення. І з характерною недалекоглядністю матеріалістів хапали все, що могли схопити. Захоплювали і людей, користувалися їх несамостійністю, очікуванням вождя. А потім вбивали один одного, втягували суспільство в конфлікти навколо розподілу захопленого, бо не знали, що робити далі.
Зараз такі самі матеріалісти з тією ж жадібністю в очах сподіваються нового перерозподілу, розкулачування, "наведення порядку", "зміни поколінь", або навіть революції. Якогось зовнішнього фактора, який би докорінно змінив життя.
Однак вони обманюють себе. Навіть якщо з неба посиплеться мана, вони не зігнуться, аби підняти її. Натомість лаятимуть останніми словами олігархів, які, поки народ дивився вгору, змели ману з-під ніг у централізовані пункти розподілу мани, і урядовців, які не забезпечили кожному бідняку справедливу соціальну порцію...
Нема правди у вічному скигленні рабів та бунтарстві халявників.
Нема правди у прагненні продати подорожче свою незалежність.
Незалежність – це можливість, якій нема ціни. І її потенціал буде реалізований, коли кожен громадянин бачитиме себе двигуном прогресу.
3 
1
Коментарі
11