Київський князь Володимир тисячу років тому ввів на території Київської Русі християнство. Це можна до певної міри вважати насильницьким дійством – у дніпровські води скидалися язичеські ідоли, язичництво оголосили поза законом, язичників переслідували. Сьогодні теж є послідовники дохристиянських вірувань. Проте їхня віра, як будь-яка інша, не є кримінальним злочином чи, скажімо, злочином проти Бога. Але Україна все одно лишається територією, населеною переважно християнами.

Паралель з нинішнім часом – пряма. У 1988 році, в розпал "перестройки", офіційний радянський Київ святкує 1000-ліття Хрещення Русі. На ці святкування кам'яним поглядом дивиться з постаменту Володимир Ленін – радянський ідол, заради зведення музею якому (тепер там – "Український дім") зрізали бульдозерами частину історичної Володимирської гірки – у своєрідному центрі прощання з язичництвом у часи князя Володимира зводять новий язичницький храм. За два роки, в 1990-му, у центрі Тернополя публічно демонтують пам`ятник вождеві світового пролетаріату.

Для мене Незалежність моєї країни почалася з цього моменту. Тобто, на рік раніше, ніж був підписаний та проголошений відповідний Акт. Логічним продовженням були заборона діяльності комуністичної партії та подальша деленінізація українських територій. З історії кучерявого колись Володю, звісно, не викреслиш, але з українських міст, сіл та селищ досить просто прибрати його скульптури і таблички з назвами вулиць його іменем.

Вже за рік, 1992-го, боротьба з радянською вірою та радянською символікою – таким собі язичницьким минулим, - раптом припинилася. Мені здається, ми зараз маємо те, що маємо, не в останню чергу й через це.

Проте є місця, де про Леніна ніщо не нагадує, і повірте мені: там будинки в людей охайніші, вулиці чистіші, спротив владі активніший, більш організований та сильніший. Та й однодумців завжди простіше знайти. А мої однодумці – це ті, хто має цілком природну ностальгію за дитинством та юнацькими роками, проте не має жодних сентиментів до підрадянського часу, на який дитинство, юність чи зрілість припали.

Коли в хаті робиться капітальний ремонт, старе сміття не відкладається в куток, бо це, бачте, ламаний диван, на якому нас робили батьки, та старий телевізор "Електрон", ламповий, на який записувалися в чергу та чекали рік. Все це викидається, бо в оновленій хаті мусить бути порядок. Пам'ятники Леніну, одному з хрещених батьків тоталітаризму, не можуть стояти в незалежній країні, котра скоро відкриє двері туристам на Євро-2012. Якщо в країні роблять ремонт лише під цю подію та здебільшого – косметичний, все одно бронзові леніни підпадають під зачистку. За будь-якою логікою.

Коли я озвучив цю думку на якомусь зібранні, почув у відповідь: нехай спочатку помруть ті, для кого такий монумент щось та означав. Інакше частина пенсіонерів, мовляв, кинеться на бульдозери, іншу частину звалить інфаркт, решту – шляк трафить. Проте нагадаю: коли у 1990-1991 роках леніних активно демонтували не лише в західних регіонах, масових протестів та суїцидів з приводу втрати ідола не фіксувалося. Скажу більше: коли в 1956 році політику Сталіна офіційно оголосили репресивною, частина суспільства, котра дійсно виросла з думкою про те, що Сталін – бог, це не прийняла. Та Хрущов не відвернув, і справді, були випадки самогубств, серед відомих суїцидників – письменник Фадєєв. Коли абстрагуватися від пам'ятників, варто згадати Шарля де Голля, який у 1962 році своєю владою дав незалежність французьким колоніям, чим викликав у значної частини свого народу шалений опір, нерозуміння, але теж не поміняв рішення. Усе вляглося, Франція не деградує після кардинальних змін у свіжості французів.

Десталінізація (включно з демонтажем пам'ятників) призвела до появи, зокрема, в Україні тих, хто ще пізніше наблизив нашу Незалежність. Не дарма останніми роками бурю протестів викликають реанімовані пам'ятники Сталіну з одночасним демонтажем символів Незалежності (лідерами за кількістю "монументальних" скандалів є Запоріжжя та Харків). Значить, монумент на площі – не лише фігура з каменю, а демонстрація певної життєвої установки. Саме тому за 20 років жодна влада в Україні не дала офіційне "добро" на демонтаж чужих вождів. Бо не дарма говориться про те, що влада, особливо – нинішня, досі зберігає радянську суть.

Тому варто як не тепер, то хоча б протягом наступного року почати остаточне прощання з совком, яким стане позбавлення леніних українського громадянства.

×