До африканської Республіки Ліберія летимо 12 год. "Боїнгом", що транспортує наших миротворців.
Повітря пахне гвоздикою. Люди мастяться її екстрактом, рятуючись від малярійних комарів.
— Імовірність інфікування 5 процентів зі 100. Комарі тут кусають мовчки, бо через вологість навіть не можуть пищати. Тому слід завжди перестраховуватися. Найкраще — це звичайний одеколон "Гвоздика", — радить лікар-миротворець 49-річний Василь Тутецький. — Місцеві мають вроджений імунітет, але також хворіють. Бувають і смертельні випадки.
Аеропорт "Робертс" за 90 км від столиці Монровія. До міста веде рівна дорога.
— Це китайці клали. Таких доріг в Україні немає точно, — каже Олексій, водій військової машини. — Китайці й тут почали освоювати територію. Відкривають ресторани, заводять сім'ї з африканками. Вже бігають вузькоглазі темненькі діти.
На узбіччях помічаємо виставлені пластикові пляшки від питної води з рідиною червоного кольору.
— Це бензин. За літр просять по американському долару. Тут мало заправок. Ще три роки тому їх взагалі не було. Зараз є кілька на всю країну. Його спеціально підфарбовують у червоний. Так раніше робили в ООН, аби не крали й можна було відрізнити.
Ліберійки прив'язують до себе дітей. Вказівний палець піднімають вгору, коли зупиняють мотоцикли-таксі. На них сідають по четверо-п'ятеро пасажирів. Якщо махають цілою долонею донизу, бажають їхати машиною.
— Помітили, в усіх місцевих хребти прогнуті в таз? Бо все таскають на голові. Йде дідок із велетенськими кишенями на одязі, а на голові несе пакетик солі. Навіть це він запхав собі на голову. Часто носять мотор чи ванну на голові.
На ринку продукти й одяг продають разом. Перепродують гуманітарну допомогу. Можна купити ношені шкарпетки. Біля одного хлопця валяються дві мавпячі тушки.
— Они едят обезьян. Мясо сладкое, но жесткое, — зауважує одесит 40-річний Сергій Чорнишов, він проводить екскурсію Монровією. — За дві громадянські війни, що тут тривали близько 20 років, повиїдали все, що бігало й літало. Собак, котів, крокодилів. Того року з'їли півтори тисячі людей. І це дуже мало! Раніше було чи не вдесятеро більше. Вони їдять навіть своїх дітей. Померло мале, поплакали над ним, зварили та з'їли. Для них це нормальні речі. Правда, білих не чіпають, бо для них білі огидні.
Сергій із дружиною переїхав до Африки три роки тому. Відкрили казино "Вегас" та золотокопальню у джунглях.
— А знаєте, як готується національна ліберійська страва? — запитує Сергій. — В окремому казані варять рис. У ще одному — шматок змії, собаки, летючої миші й мавпочки. Потім поливають ним рис. Зимою носять пуховики й шапки-вушанки. Надворі 28 градусів тепла, а в нього аж очі посиніли. Критична температура плюс 18. Якщо впаде нижче, то все почне подихати. Тут усі теплолюбиві. Місцеві не розуміють, що таке мороз, а тим більше сніг. Коли дивляться по телевізору новини про сніг, думають, що це мультики.
У Монровії 3 млн жителів. 90% із них безробітні. За місяць робітник отримує 30-40 доларів. Виживають за рахунок торгівлі фруктами та морепродуктами на базарах. Хто не може заплатити, міняє харчі на свій товар.
Ліберійці не курять і не вживають алкоголь.
— Чоловікові може бути 75-80 років, а він на пальму застрибує, як молодий, — продовжує Сергій Чорнишов. Багато місцевих не люблять, коли їх фотографують. Думають, що знімок забирає душу. Ліберійська родина в середньому нараховує зо 30 осіб. Через високу смертність дітей до 10 років не реєструють. Ліберійці не мають паспортів і свідоцтв про народження. Для них візитка — уже документ. З нею можна взяти кредит і відкрити банківський рахунок.
Авіапереліт до Ліберії обійдеться у $1,5 тис.
2 
1
Коментарі
28