Помешкання Марґарет Ньямбура у столиці Кенії місті Найробі зроблене з глини, картонних коробок і кількох листів заліза. У ньому немає жодного вікна. Ця халупа настільки хитка, що кілька сильних ударів ногою можуть зрівняти її з землею. Усередині є місце лише для одного вузького ліжка. Тому діти й жінки змушені спати під ним.
Родина Ньямбура мешкає у районі міста, що називається Кібера — у перекладі "джунглі". Там живе майже мільйон кенійців. Їхні хатинки настільки маленькі і стоять так тісно, що навіть немає місця для туалетів. Тому більшість людей у цьому районі користуються так званими "літаючими туалетами". Вони випорожнюються у пластикові пакети й викидають їх подалі від свого помешкання.
— Ти собі відпочиваєш вдома і раптом чуєш удар об покрівлю, — розповідає 27-річна Марта Нджокі. — Це хтось викинув пакет своїх екскрементів.
Мешканці Кібери вже навчені: протягом дня намагаються мало їсти. Потреба сходити в туалет у них виникає рідко. Марґарет Ньямбура зранку п"є міцний чай, а вечеряє жменею кукурудзяної каші. Власне, навіть якщо вона голодна, то більше не з"їсть. Жінка заробляє, збираючи пляшки на смітнику. Грошей на їжу їй не вистачає.
Туалети починають літати з настанням темряви. Виходити на вулицю після заходу сонця не варто. А зранку треба уважно дивитися під ноги, щоб не наступити на пластиковий мішок, бо в ньому може бути "бомба".
Коли йдуть дощі, вміст розірваних пакунків, які лежать на дахах, стікає у резервуари з водою. Отруйні струмки течуть вузькими вулицями поміж халупами. Малі діти в них часто бавляться.
На території Кібери працюють кілька десятків платних громадських туалетів. Їх ставлять благодійні організації. Часом із кількох дощок і листів бляхи їх будують самі кенійці. Протягом дня випорожнитися приходить 50–100 чоловік. Заплатити 3 американські центи (15 коп.) за візит може не кожен. Деякі родини дозволяють собі таку розкіш на вихідних. У суботу та неділю громадські туалети зазвичай відвідує вдвічі більше людей.
Земля у районі Кібера має невизначений статус. Кілька десятиліть вона була одночасно у власності держави і в руках приватних осіб. Зараз досі незрозуміло достеменно, який шматок кому належить. Тому ніхто й не турбується про водопостачання, каналізацію, не проводять електрику.
Часом, щоб збудувати своє житло, нові жителі Кібери йдуть по дозвіл до столичної адміністрації. Інші ж цим навіть не переймаються — самовільно зводять глиняні халупи.
3 
1
Коментарі