За останню ніч спалено ще 1173 автомобілі, поранено ще 12 поліцейських, затримано ще 330 погромників. Місцева поліція не здатна взяти ситуацію під контроль.
Ще два тижні тому паризький ранок наповнювався ароматом свіжих круасанів та щойно звареної кави. Зараз мешканці столичних передмість звикають до нового атрибуту — завивання поліцейських сирен. Парадоксально, але ці звуки також сприймаються як елемент стабільності. Адже твоєю безпекою хтось опікується, ще й повсякчас.
Двері приватної католицької школи Сен-Венсан де Поль у містечку Сен-Дені зачинені. Кілька жінок з дітьми чекають на подвір"ї.
— Найбільше дошкуляють дзвінки від родичів із-за кордону, — каже 38-річна іспанка Алісія, мати двох дітей. — Питають: "Що у вас — громадянська війна? Бери дітей, тікай до нас!" Я втомилася пояснювати, що за моїми вікнами все спокійно. Ці молодики не займають таких, як я.
— Не кажи, — заперечує 35-річна Магдалена, батьки якої приїхали сюди з Португалії. — Учора в містечку Станс ховали 60-річного чоловіка. Він розмовляв з сусідою, нікого не займав. "Ці" йшли собі, знічев"я напали на двох старих, проломили одному голову, і через два дні той помер...
— Але в нашому приватному секторі тихо, — наполягає Алісія. — Єдине, що загрожує: в тебе випадково може потрапити пляшка із запалювальною сумішшю. Це якщо когось з тих молодиків спробують заарештувати і вони позбуватимуться речових доказів.
Напали на двох старих, проломили одному голову, і через два дні той помер
Нічні погроми тривають переважно в бідних районах, де живуть емігранти з африканських країн. Жителі інших районів бояться, що війна перекинеться до їхніх будинків. І водночас заспокоюють себе, що цього не станеться, що влада нарешті відновить контроль над ситуацією.
Жінки під школою й далі обговорюють останні події:
— Ти вчора чула нашого прем"єра? Казав, що кожний префект при потребі може запроваджувати комендантську годину.
— Я також його слухала, — долучається до розмови 42-річна Урія, родом з Алжиру, вдова й матір трьох дітей. Урія носить мусульманську хустку, вбирається у чорне. Її доньку Лейлу до католицької школи взяли не відразу. Проте матері вдалося вмовити директорку. А двох старших синів, як каже сама Урія, вона "втратила". 20-річний Ахмет перебуває за ґратами, а 18-річний Мустафа — цілими днями з радикальними ісламістами.
— Я чула, будуть руйнувати такі блочні будинки, як мій, — тихо каже жінка. — Швидше б. Мені страшно вийти надвір, страшно бачити колишніх приятелів Ахмета. Цей жахливий дім забрав у мене синів...
Очі Урії наповнюються слізьми. Осінній паризький вітер пронизує до кісток. Але тут нарешті відчиняють шкільні двері.
2 
1
Коментарі