Жителі міста Ладижин та п'яти сіл Тульчинського району зібрали підписи і звернулися до керівників області й району з проханням замінити автобус, що їздить між містами через села. Два тижні тому старий ПАЗ загорівся під час руху.
Відстань між Тульчином та Ладижином — 35 км. Автобус курсує тричі на день. У суботу о 10.30 ПАЗ стоїть далеко від платформ у затінку. Біля автобуса зібралися три десятки людей. Задні двері треба відчиняти руками, тому водій впускає всіх на передні.
— Це вже давно списані автобуси, але добре, хоч такий пускають, — каже 55-річна Віра Грубик із села Холодівка. — Людей ним дуже багато їде. Як дощ і дорога розкисає, автобуса нема, бо водії не бачуть куди їхати. Тоді добираємося своїм ходом.
Об 11.00 відправляємося з автовокзалу. Всі місця зайняті, люди вмощуються на моторі біля водія, кладуть туди сумки. На поворотах транспорт розхитує та заносить.
— Ой-ой, так боюся, шоб не розколовся пополам, — хапається за поручень Віра Адамчук, 70 років. Їде у село Михайлівка. — А скільки раз ішли пішки, хоть зімою, хоть літом. Як поламається по дорозі, то ми не чекаємо, доки справлять, розходимося. Буває, шо автобус дожене аж під селом, вже й не спиняємо. А буває, шо простоїть до вечора. Якось на ходу лобове скло випало. Осінь була, так холодно, але помаленько водій дотягнув.
— А як загорілися на ходу, — говорить пасажирка із заднього сидіння. — Добре, шо водітєль нас випустити встиг. Бо ж тільки перші двері роблять.
На сонці видно, як із дірок у стелі в салон летить пилюка. Ще більше — з дірок у прогнилих дверях з побитим склом.
— Що там двері, ось тут прямо в стіні дірка, — каже жінка. — Її просто шматком фанери закрили. У мене всі речі в пилюці.
У Холодівці виходить більшість пасажирів. Сідаю біля водія. На панелі за кермом лежать зім'яті купюри по 5 і 10 грн. Поряд книжка Фрейда.
— Книжку передали. Я такого не читаю, немає коли, — розповідає водій. Називається Анатолієм. — Беру всьо, шо передають, щоб не образити нікого. З Тульчина їдуть саме більше в Холодівку, а вже на обратному путі — в Маньківку. А так між селами майже пустий їду.
У лівому кутку водійської кабіни прикріплений вентилятор. Прошу ввімкнути.
— Та ви шуткуєте, — усміхається. — Осьо мій кондиціонер, — висовує руку у відкрите вікно. — Сюди ніхто не хоче їхати, бо маршрут не вигідний. Більшість пасажирів — ветерани праці. Платять за білет 30-40 копійок. То шо це — гроші? А до конєчної їдуть он дві-три людини, то це 11 гривень. Дороги нема, амортізатори і ресори сразу летять. Нову машину за тиждень поб'єш, ще й не кожен виїде по цих ямах.
У Ладижин приїжджаємо за графіком — за 1 год. 20 хв.
2 
1
Коментарі