Минулого тижня на Вінниччині проходив міжнародний етнографічний фестиваль "АртПоле". Приїхали гості з Польщі, Швеції, Росії, Білорусі, Румунії, Франції, Великої Британії та США. Більшість не розуміють української. До місця фестивалю добиралися самотужки.
Для експерименту просимо двох студентів, які вільно розмовляють англійською, прогулятися містом, удаючи із себе туристів. На експеримент погодилися студентка Вінницького торговельно-економічного інституту 18-річна Анастасія Мендусь та її хлопець Валентин Коротков, 21 рік. Дівчина досконало володіє англійською, вивчала її з трьох років. Французькою говорить на побутовому рівні.
У центрі міста неподалік торговельного центру "Магіцентр" студенти англійською намагаються з"ясувати, де туалет. Більшість людей махають головою, мовляв, не розуміють англійської.
— Бідні туристи! Як вони орієнтуються, коли більшість вінничан не можуть сказати англійською елементарних речей? А французькою — взагалі глухий номер, — ділиться враженнями дівчина. — У "МакДональдзі" продавець тільки за третім разом зрозуміла, що "айс-крім" — це морозиво. А охоронець "Магіцентру", не зумівши пояснити, де туалет, просто провів нас туди. Тільки один чоловік досить-таки пристойно пояснив нам, як пройти до катера, щоби покататися Південним Бугом.
У міліціонера дорожньо-патрульної служби на вул. Соборній Анастасія Мендусь питає англійською, як дістатися музею Пирогова.
— Да, задачка, — на мить задумується міліціонер. — Англійської я не знаю, але об"яснити постараюся. Ви машиною? — дуже емоційно починає "кермувати" руками. — Ні? Ну, тоді я вам зараз маршрутку спиню, — впевнено береться за жезл. — Вам до конєчної треба їхати. Я водітєлю скажу, він вас висадить, окей?
Настя перепитує даїшника: "Бас намба севенті?" і для переконливості показує номер маршрутки на пальцях: сім і нуль.
— Єс, єс, — радо відповідає міліціонер і охоче погоджується сфотографуватися з "іноземцями".
Адміністратори готелів також не розуміють іноземної.
Якби їхали автобусом, дорога обійшлася б у 15 гривень, а таксист запросив 175
— Коли в одному з найпрестижніших вінницьких готелів "Поділля" запитала французькою, скільки коштує двомісний номер, адміністратор тільки руками розвела, — говорить дівчина. — Не зрозуміла вона цього ж питання і англійською. Лише, коли почула знайоме слово "прайс", показала на стенд із розцінками.
Заходимо до магазину "Українські сувеніри".
— Це ручна вишивка? — звертається англійською до продавщиці.
— Ось ця для тебе, — продавщиця знімає з вітрини жіночу вишиванку. Прикладає до дівчини. — А ця, — знімає чоловічу сорочку, — для нього. Це робота майстрині з Полтави.
Настя не приховує свого захоплення: "О, вері б"ютифул!" і торкається рукою цінника — 1200 грн.
— Ціну дивиться, — каже продавщиці відвідувачка магазину. — 160 доларів, — говорить українською. — За таку красоту — це зовсім недорого.
Із касиркою на залізничному вокзалі порозумілися за допомогою ручки та паперу. Пункт призначення Київ Анастасія назвала. Касирка написала дату та час відправлення. На центральному автовокзалі молоді люди намагалися з"ясувати, як доїхати на етнофестиваль "АртПоле". Таксист підрахував на калькуляторі і показав цифру — 175.
— Пощастило зустріти англомовного африканця, студента Вінницького медичного університету, — каже Настя. — Роберт гарно говорив українською. Запропонував свою допомогу. Підійшов до каси і розпитав, як добратися до Воробіївки і скільки коштує квиток. Про все детально розповів нам. Якби ми їхали автобусом, дорога обійшлася б у 15 гривень, а таксист запросив 175 гривень. Після спілкування з Робертом ми зрозуміли, що порятунок іноземних туристів — зустріч з іноземцями, які живуть в Україні.
1 
1
Коментарі