Мій совок

 

Якось сперечалася з колегою про дисципліну. Він дорікав, що приходжу на роботу, коли заманеться, а йду завчасно. Я відповіла: важливий результат, а не процес і часові рамки. Колега погодився, але сказав:

— Я — совок. У мене все інакше.

Минули роки, і я зрозуміла — у мене так само. Я теж совок. Ностальгую за тими часами, за шматком життя: дитинство, отроцтво і юність були при совку. І ці спогади мені солодкі, як пирятинський (чи тульський?) пряник.

Шматочок його дістався старшій дочці. Згадую, як подзвонила її перша вчителька і попросила пояснити дитині, хто такі хлібороби. На уроці природознавства вивчали тему "Ґрунт".  На питання — хто живе в ґрунті, донька відповіла: "Жучки, черв"ячки і хлібороби". Підручник в післярадянські часи перевидали, але у параграфі залишили ідеологічну фразу: "Хлібороби разом із ученими підвищують врожайність ґрунту".

У третьому класі ми збирали посилки дітям В"єтнаму. Там ішла війна. Якось у шкільну роздягальню напустили диму. Усі бігали в протигазах. Нам сказали: китайці під Фастовом, і відпустили по домівках. Увечері я повідомила новину дідові. Він — офіцер у відставці, дістав із шафи протигаз, навчив ним користуватися, а потім показав на карті, де Китай, а де Фастів. Я збагнула — нас обдурили. Дід дав цукерок, сказав: "Понімаєш!", і пішов дивитися футбол.

Усі бігали в протигазах

Кімната з чорно-білим телевізором. На екрані — новини з Кириловим про трудові успіхи. Бабусині сльози, коли вмер Брежнєв. Дідусева спина із сімома шрамами від осколкових поранень. Наш спанієль Мартін, названий на честь Лютера Кінга. Дід купував йому "Любительскую" ковбасу і кликав Мартином — як Борулю. Собака відгукувався і після ковбаси облизував дідові вуха і шию, поки той дивився телевізор. Усе це — совок. Мій дитячий. І він буде зі мною завжди.

×