Я позбулася політичної невинності на минулих президентських виборах. Тоді я вперше голосувала. До того свій політичний інфантилізм пояснювала тим, що не бачу в тім сенсу. А у 2004-му — побачила. Бо хотілося вірити, що від мене щось залежить. Та й треба ж колись починати.
Днями в гості зайшов приятель. Дуже розумний. Може, тому відійшов від мирських справ, купив хату під Фастовом. Там і живе. Приїхав у Київ книг купити і зуби вставити. Каже, голосувати не піде. Йому від влади нічого не треба — і так добре.
— Уявляєш, сидимо з сусідом на кухні, а він каже: у тебе вікна немає! І точно. Ґрати є, фіранка теж, а шибок нема. Я так п"ять років прожив, і не помічав.
Щасливий ти, Максе. Спростував самого Леніна. Довів: жити в суспільстві й бути вільним від нього можна! Принаймні десь під Фастовом.
А в мене наближається час другого цивільного свідомого акту. Але чомусь не тягне. Зізнатися у власній виборчій фригідності нелегко. Моя квартира завалена політрекламою з поштової скриньки. У телевізорі — те саме. Мене всі хочуть. Але не збуджує. Друзі тиснуть на свідомість: ти журналіст, ти повинна... А кому і що я повинна? Журналіст — моя професія. В іншому я нормальна жінка. З Кримінального кодексу знаю: якщо людину примушують до контакту мимо волі — це вже зґвалтування. Кому ж віддатися? Все частіше приходить думка про монастир...
Усе частіше приходить думка про монастир
Аж ось на вулиці підходить дівчина. Запитує: чи вірю я в Бога? Одержавши позитивну відповідь, запрошує на молебень якоїсь секти:
— Приходьте в неділю. Буде прикольно...
Але я вірю в свого Бога. І для спілкування з ним мені не треба публічності, тим більше приколів. Дівчина надуває губки і каже:
— Ну, добре. Повірите в нашого, тоді приходьте.
Навряд.
3 
1
Коментарі