Чоп-чоп!

 

Знайома журналістка - міжнародниця укладає інтернаціональний міні-довідник для бомжа. Цей посібник навчить, як просити милостиню чужою мовою. Крім конкретних фраз із благанням про матеріальну допомогу, у словнику є поради, як ліпше поводитися злиденному іноземцеві в тій чи іншій країні: що говорити, як виклянчити грошей та їжі, врешті-решт — де стояти з простягненою рукою. Наприклад, у Польщі не слід прикидатися колишнім комуністом, а ось в Англії екс-членові компартії охоче подадуть. У Франції краще просити біля магазинів, а в Нью-Йорку — на Манхеттені чи П"ятій авеню.

Не знаю, наскільки ці поради ефективні. Я милостиню не подаю. Ніде — ні в Україні, ні за кордоном. Не тому, що грошей шкода, а принципово. Раз спробувала — не сподобалося. Відчуття таке, що тебе дурять, і ти себе сам обманюєш. Начебто відкупляєшся від своїх власних гріхів. А ще — в деяких ситуаціях це небезпечно.

Тому, хто дає, можуть відірвати руку

У Сьєрра-Леоне, наприклад. У цій африканській країні з багатими алмазними копальнями бомжує ледь не все населення. Лексикон жебраків обмежується однією фразою: "Чоп-чоп". У довільному перекладі: "Дай, і все!" Негрів шкода, от європейці й подають. Купилися і ми з колегами на цей "чоп-чоп". У глухому селищі нас обступили місцеві. Віддали їм йогурти, печиво, воду і сигарети. А замість "спасибі" ватага ледве не перевернула наш мікроавтобус разом із пасажирами, вимагаючи ще. Врятували українські миротворці, у батальйон до яких, власне, ми і приїхали. Виявилося, у місцевих установка: білі їм винні. Але тому, хто дає, можуть віді-рвати руку.

І я вирішила: нехай я буду жаднюгою, зате з руками.

×