— Доминика, позови бабушку. Спроси, будет борщ или нет, — 27-річна Анна Бабкова з міста Суходільськ на Луганщині заварює в літровій банці чорний чай. Переселилася до Вінниці в липні. У селі Підлісне Літинського району живуть її родичі.
— У тьоті жили місяць. Допомогли визбирати 2 гектари картоплі заради миски супу. У вересні взялась шукати квартиру. Два тижні їздила по Вінниці. Рієлтори брали по 50 гривень, а потім говорили, що господарі не хочуть ні луганських, ні донецьких, — згадує. — Якось сіла на тролейбусній зупинці й почала ревіти. Рядом чоловік розпитав, чого в сльозах. Запропонував ідею: разом піти знімати квартиру, казати ніби з ним живу цивільним шлюбом. Він розведений. Я теж. Для господарів придумали легенду, ніби він весь час по відрядженнях. Зразу знайшов кілька варіантів квартир. З однією хазяйкою таки домовились, бо ж зі мною дитина і дві бабусі.
Двокімнатну квартиру винаймає за 2 тис. грн. У кімнатах — порожні меблі, підлога застелена ковдрами.
— Новини взнаємо з інтернету, коли ловимо сусідський вай-фай. Телевізора нема. По всіх комісіонках розмітають. На місяць дають подивитися за 90 гривень. Назбираю грошей і куплю новий за 500–700, — говорить Анна. — Добре, що знайшла роботу продавця білизни в інтернет-магазині. Хотіла влаштуватися за фахом — перукарем, але треба мати свої інструменти. Вони коштують 2 тисячі гривень. Усі свої лишила вдома. На Луганщині мала двокімнатну квартиру з євроремонтом і вбудованою технікою. Дитина на танці ходила. Тут мусить сидіти вдома. У дитсадок відмовилися брати, бо не маю карти щеплень.
На кухню заходить 88-річна Марія Іванівна. Опирається на стіну.
— Ніколи не думала, що війна настане. Людей убивають просто так. Я родом із Вінниччини, — сідає їсти борщ.
— Бабушка, борщ із капустою. Щавлю нема, — говорить Анна Бабкова. — Вдома цілий рік їмо щавлевий. Скучаємо за сиров'яленою ковбаскою. Якось дозволили собі такий делікатес, то їла тільки Домініка. Ще на пам'ять лишили, — показує на стіні приклеєну етикетку. — Забули, що таке морепродукти і сосиски із сиром. Варимо каші й пюрешку. Позавчора зробили собі свято. Засмажили дзеркального коропа.
Дзвонять у двері. В гості прийшла тітка Анни 36-річна Марина Кобиленко. Принесла білий хліб, кілька розмальовок, фломастери для дитини.
— Навєрное, здесь останусь жить. Так как было, в Луганске и в родном Суходольске уже не будет. Там все развалено, жизни нет. А ходить под дулом автомата не позволю ни себе, ни мужу, ни детям, — сідає під гарячу батарею. Переїхала до Вінниці в червні, щоб старший син 17-річний Ярослав міг здати ЗНО. — Планували погостювати в родичів десь місяць. Через два тижні приїжджає чоловік. Ступив на поріг і каже — лишилися без машини. Прийшли додому бойовики. Наказали віддати ключі від "Шкоди". Чоловік почав опиратися, то засунули йому за пазуху гранату.
Марина мала в Суходільську магазин одягу для підлітків. Чоловік Андрій завідував травматологією в райлікарні. Щороку відпочивали за кордоном.
— Знайшов роботу у вінницькій поліклініці. Матиме 2 тисячі зарплати, — продовжує. — Я влаштувалася продавцем меблів у магазині. Поки що на випробувальному терміні. Будуть платити 1400.
За годину Марина Кобиленко поспіхом одягається і йде на роботу. Анна проводжає тітку. Взувається в осінні чобітки. Надворі випав перший сніг.
— Зараз ходжу по секонд-хендах, шукаю, де дешевше одяг і взуття можна купити. А раніше під кожні чоботи — купувала нову сумку. Під кожну шубку — нові чоботи. Ніколи не заморочувалася: купити обновку чи щось поїсти. Зараз навпаки.
2 
1
Коментарі