— Я сюда приехал найти нормальную работу, такую как на Донбассе. Но пока что мне только сантехником предлагают идти, — розповідає 39-річний Сергій Степанов із міста Сніжне на Донеччині. Із дружиною та 15-річною донькою місяць живе у Червонограді на Львівщині.
Місцева жителька віддала родині половину будинку — дві невеликі кімнати. Кухня й ванна спільні. Сергій працював на шахті "Зоря" прохідником, його дружина — в управлінні цієї ж шахти. До Червонограда добиралися потягом, мали три пересадки — у Харкові, Києві й Тернополі.
— Женщина в Тернополе начала приставать: почему я не в армии. А в какой я армии должен быть? Я же шахтер, а не вояка, — продовжує Сергій. — Было страшно ехать — все уверены, что здесь бандеровцы живут. Но приняли хорошо. Люди продукты несут, деньги дают. Пока живем, как у Бога за пазухой. Но с работой проблемы. Есть здесь шесть шахт, но мест на них нет. А я работать кем-то другим не хочу.
Запропонували працювати в комунальній службі міста, зарплата 1800 грн.
— Я на такие деньги не проживу и семью не прокормлю. На шахте платят минимум 5 тысяч гривен — вот там хорошо работать. А так — это себя мучить. Жене вообше предлагают дворником работать. Да она никогда не держала метлу в руках.
Місцева волонтерка Юлія Пачук розповідає, що більшість переселенців відмовляються працювати не за спеціальністю.
— Є молода сім'я. Третій тиждень шукають роботу системних адміністраторів. У маленькому місті таких вакансій нема.
— Я дважды переселенец, — розповідає 32-річний Руслан. Просить не вказувати прізвища, бо в Донецьку залишилися батьки, їм можуть помститися терористи. — Последние шесть лет жил в Севастополе, работал фотографом. Как-то сфотографировал зеленых человечков и начались неприятности. После референдума решил вернуться в Донецк. В июне пришлось уехать в Киев.
6 травня Руслана захопили в полон. Зламали щелепу, прострелили ногу.
— Мы с друзьями занимались съемкой объектов "ДНР", делали банеры за единую Украину, раздавали листовки. В одном из гаражей, где мы хранили литературу, подстерегли люди в масках, с автоматами. Кинули в багажник и повезли к ОГА. Вытащили на сцену. Там в меня плевали, толкали. Многие кричали: "Давайте его вздернем! Шину наденем на шею и подпалим!". Допрашивали несколько часов, потом отпустили.
Понад місяць Руслан переховувався, потім друзі допомогли виїхати до Києва. Другий тиждень живе в столичному мікрорайоні Позняки. З господарями квартири познайомився у "Фейсбуці".
— Это молодая пара, майдановцы. Дали мне комнату в квартире, подкармливают. И во второй их квартире тоже беженцы живут. Хочу найти работу и остаться в Киеве. Сейчас переселенцев дискредитируют специально, это тоже план Москвы. Говорят: "Якого біса всі пруть до великих міст". Но в селе я не найду работу.
3 
1
Коментарі