— Учасники бойових дій після повернення до мирного життя можуть стати загрозою для власних сімей і суспільства — свідчить міжнародний досвід. 93 відсотки потребують кваліфікованої підтримки й допомоги, — сказав 20 вересня головний психіатр Міністерства оборони, начальник клініки психіатрії Головного військово-медичного госпіталю 47-річний Олег Друзь.
У соцмережах військові розпочали акцію проти цієї заяви. Наступного дня Друзя звільнили з посади головного психіатра Міноборони.
— Ветерани — це люди із суперсилою всередині. Її можна направити на хороше або погане. Можна знищити когось, можна — себе, — каже військовий психолог 32-річний Андрій Козінчук.
Працював в АТО під час активних боїв 2014–2016 років.
— Якщо фізично можна повернути бійця до попереднього стану, то психологічно — ні. Я півроку терапію проходив, і не можу сказати, що повністю адаптований, — продовжує. — На фронті отримуєш три речі. Перше — чітке "Я": "Я — захисник України". Друге — спосіб комунікації: замість "я тебе люблю" кажеш "плюс". І третє — колектив, що мислить так само. У мирному житті перестаєш розуміти, хто ти і де.
От є Руслан. Батьків позбавили прав, ходив по дитбудинках, закінчив ПТУ. Найкраще, що сталось у житті — війна. Одягнули, нагодували, поруч класні друзі. Стоїть, відчуває силу: "Тут усе добре, я хочу знищувати людей. Після цієї війни поїду на іншу".
Ми з ним працювали півроку. Не лікували, бо не хворий. Познайомився з дівчиною. Поїхав у село на Івано-Франківщину, одружився, має коня, корову, господарство. Не хоче нікого вбивати. Пише, що треба станки для обробки дерева. Скинулись, вислали. Зробив парту для товариша. Людина, яка хоче знищувати, взяла і щось створила. У нього зібраний рюкзак. Раптом що — готовий повернутися на війну.
Чого бракує, щоб робити це масово?
— Треба мати систему, що працюватиме від входу в армію до повної адаптації на виході. У нас — усе точково. Є санаторії, але лікують методом електрофорезу. Є реабілітаційні центри. Є волонтери, які цим займаються. Наша організація "Побратими" має професійну систему "Рівний — рівному". Навчаємо ветеранів допомагати один одному. Там не будуть жаліти, оцінювати, критикувати. Але є небезпека відділитися від суспільства, а ми ж його частина.
Уявімо: тактичний медик під кулями рятує бійця, ногу відірвало. Відправляють до хірургів. Потім — у санаторій, у реабілітаційний центр, роблять протез. Але він скоїв самогубство. Питання: для чого ризикував життям такмед? Нащо хірург навчався 10 років? Нащо в санаторії вчили його ходити?
500 військових наклали на себе руки.
— Це ніколи не стається з однієї причини. Ти виснажуєшся, бо немає підтримки. Є ознаки — людина може дарувати особливі речі, заповіт складати. Але зазвичай самогубець нікому не пояснює нічого.
Що робити рідним?
— Бути в контакті. У нас не вміють слухати. Одразу радять. Запитайте себе, чи в самих усе добре, чи гарно виглядаєте, чого бракує. Аж тоді йдіть до ветерана. Не ставте тупих запитань: "Як воно, синку, вбивати на війні?" Кажіть: "Як я можу зробити тебе щасливим?", "Хочу зробити твій день щасливим", "Мене болить, що тобі погано". Не змушуйте щось робити, а підтримайте на рівних, а не як сильний допомагає слабкому. Дайте свободу, простір, час. Може, захоче місяць нічого не робити. Або півроку.
Мені дзвонять дружини, мами. Просять допомогти. Питаю: а чому син не звертається? — Вважає, що все добре. — А чому ви так не вважаєте? — Бо не слухає маму. — А скільки рочків? — 36. — Ну? — А раніше слухав. То кому треба допомога?
З мого досвіду, 80 відсотків хочуть змінити роботу. Там собі клянешся: перестану ходити на роботу, яку ненавиджу, робити ще щось. Хтось пісню записує, будує пам'ятник. Англійська, айті, вчиться писати. Роблять те, що хочуть. Але не можуть це втілити без підтримки, знань, інструментів. Можемо їм це надати.
— Олег Друзь вказував на світовий досвід, — каже професор Євгенія Гриневич із клініки психіатрії Головного військового госпіталю. — Аналізували стан бійців після Афганістану, війн в Іраку, Ізраїлі. 93 відсотки не звертаються до фахівців. Закриваються в кімнаті, хочуть упоратися самі. З ними треба працювати. Зараз у госпіталі спостерігаємо за 75 воїнами АТО.
Науковці кафедри психотерапії медуніверситету імені Олександра Богомольця проводили дослідження в зоні АТО. На основі опитувань видали рекомендації для Міноборони.
— Працюємо з учасниками боїв, зокрема, жінками. У 20 відсотків опитаних є симптоми стресового розладу. Можуть і минути. Щоб ставити цей діагноз, потрібні критерії, яких досі немає, — каже завідувач кафедри 62-річний Олег Чабан. — Немає статистики. Бійці не звикли бігати до психологів. Для цього є капелани.
"Такого досвіду не було ніде, крім Хорватії"
— Хто може сказати, як одночасно реабілітувати 20–30 тисяч людей, які виходять із АТО? Такого досвіду ще не було ніде, крім Хорватії, — говорить начальник управління морально-психологічного забезпечення Міноборони України Сергій Грилюк.
Управління займається психологічним станом бійців. З ветеранами не працює.
— Відправляємо до кожної бригади одну-дві групи психологів, — розповідає. — Допомагають, виявляють тих, хто у критичному стані. Є психологи у батальйонах. Не скажу, що добре підготовлені: за два-три роки це неможливо. Під час перших хвиль мобілізації це робити було нікому й ніколи. З 2015-го повернули посади психологів у військкомати. Є проблеми з відбором тих, хто сумлінно служитиме. Відсіюємо до 10 відсотків — хто має психологічні проблеми, випиває. Є 15 закладів реабілітації бійців. Медико-психологічну надають у трьох. Це для тих, у кого серйозні проблеми. Про стресовий розлад кричать ті, в кого його немає. В кого є — долають самі.
17 
1
Коментарі