— Коли ще не було комендантської години, ходила ввечері вулицями і зривала сепаратистські листівки. Несла їх додому. Якби бойовики затримали, посадили б у підвал або взагалі розстріляли, — розповідає 49-річна Ольга зі Стаханова на Луганщині. Прізвища просить не вказувати.
Вона — колишня вчителька. Виїхала з Донбасу рік тому. Живе у селі на Черкащині, звідти родом її батько.
— Раніше не надто переймалася патріотизмом. Українську мову в школах на Донбасі починали вивчати з другого класу. Майже, як іноземну. І нікого це не хвилювало. Коли Віктор Ющенко перевів діловодство у школах на українську, ми обурювалися. Але коли в березні торік побачила, як українські прапори топтали, палили — була шокована.
Російській пропаганді повірили навіть розумні, думаючі люди. Стаханов майже не постраждав від обстрілів. Під час артилерійської дуелі вбили чотирьох городян. Після їхнього похорону люди прийшли немов навіжені. Я не впізнавала навіть близьких друзів. Українське телебачення в місті зникло ще минулого літа. Його замінила російська пропаганда. Цілий день із телевізора переконували жителів Донбасу, що українська влада — це фашисти. Це дало плоди. Люди пішли на сепаратистський референдум. Усі думали, що Росія так само легко переможе, як і в Криму. Потім частина людей розчарувалися. Але більшість досі вірять Путіну. Виїхала зі Стаханова влітку торік. До останнього вірила, що українські війська звільнять місто. Слідкувала за новинами — ось уже зайшли в Попасну, Лисичанськ, Сіверськодонецьк. А потім усе зупинилося. Після окупації міста бойовики відбирали будинки, машини. Грабували покинуті квартири, палили їх.
У серпні їздила до Стаханова. Там лишився син, працює рятувальником. У школах, де навчалися 500–600 дітей, на уроки ходять не більше 80. Бракує вчителів, лікарів. Технікум місцевий підпорядковується технікуму з міста Кам'янськ-Шахтинськ. А це вже Росія, Ростовська область. Залізничні колії поросли бур'яном, на вокзалі — база російської армії.
2 
1
Коментарі