Мій друг, 23-річний Віталій, другий місяць служить в зоні АТО. Їхній батальйон стояв біля міста Сніжне на Донеччині. Зараз — неподалік селища Побєда Новоайдарівського району Луганщини.
— Їсти маємо, волонтери підвозять. Не вистачає води. А ще дуже нам би знадобилися ліхтарики світлодіодні акумуляторні, ножики з відкривачкою, плоскогубці, брезент 4 на 5 метрів, щоб між дерев натягнути та від сонця й дощу. Здалися би рюкзаки на 60–80 літрів, намети три- та чотиримісні, балаклави, тактичні окуляри, газовий балон із конфоркою, тепловізор, бінокль, два жовто-блакитні та два червоно-чорні прапори, — телефоном Віталій просить про допомогу. Він служить за контрактом, пішов з Яворівського полігону на Львівщині.
Ми з друзями вирішили допомогти хоча б одній роті. З переліком необхідних речей, приблизною сумою витрат та посвідченням журналістів пройшлися з колегою двома офісними центрами Львова.
На вул. Петрушевича, 3, у бізнес-центрі "Есмеральда" розмістилися з півсотні компаній. Починаємо з четвертого поверху.
— Хочете офіс зняти? З другої години приходьте, — поглядом змірює нас із голови до ніг сива прибиральниця. — Збираєте допомогу? А-а, нє-нє, дєвочки, значить вам дальше треба по коридору, — зачиняє двері перед носом.
Заходимо за дорогі скляні двері. В офісі у шкіряних кріслах сидять троє жінок, на вигляд, років 25, і старша — років 50. На заклик про допомогу усі молоді беруться до сумок.
— Чекайте, — зупиняє їх старша. — Най спочатку доведуть, що журналісти. Бо кожен день хтось у двері стукає, — просить посвідчення. Довго крутить його в руках. Потім листок зі списком речей. — Ну, добре. Але на вашу совість, щоб воно точно дійшло до хлопців, — дають по 50 грн кожна.
У сусідніх дверях просимо в директора іноземної компанії. Молодий високий чоловік у білих шкіряних туфлях встає з-за столу. З гаманця витягує сотню. Жестом показує, щоб ішли.
У трохи тісному кабінеті на другому поверсі сидять четверо молодих жінок та сивий чоловік. Почувши, що хочемо, кожна ховає обличчя за монітор.
— З такими питаннями на прохідну звертатися треба. Просив же нікого не впускати. Вийдіть негайно, — чоловік не дає навіть представитись.
У торговому центрі проводимо майже годину. Люди жертвують від 10 до 100 грн. При виході нас зупиняє 32-річна Оксана.
— Чула, ви гроші збираєте? Ото від мене і колеги, — дає дві купюри по 20 грн. — У нас зарплату вже два місяці не виплачують. Але не збідніємо. То на чорний день відкладали. Та у хлопців він там постійно, — простягає ще 50 грн дрібними.
В офісному центрі на Водогінній, 2, збираємо гроші близько 15.00.
На третьому поверсі заходимо в кабінет без вивіски. З нього пахне смаженою цибулею та свіжим огірком. Двоє лисуватих чоловіків, років по 60, обідають. Один у чашки розливає з півлітрової пляшки горілку.
— Дівчата, їсти не заважайте зі своєю армією. Не збираємося допомагати, держава тоді нащо? — бубонить під ніс один із чоловіків. У нього падає виделка, голосно лається.
У фірмі "Менеджмент Консалтинг Груп" у просторій кімнаті за комп'ютером працює бухгалтер.
— Керівника нема, щоб велику суму виділив, — риється в гаманці 35-річна Юлія. — Від себе — 200 гривень. — Хлопцям треба вижити.
Навпроти — офіс фірми, що займається сертифікацією.
— Маю лише 53 гривні. 3 лишу на дорогу. Беріть решту, — 30-річна Поліна Бугайцова віддає півсотні. — Волонтерам довіряємо. Як якийсь із них украде мої гроші, значить вони йому більше потрібні, — проводить до дверей.
За 3 год вдалося зібрали 2341 грн. Найбільше грошей давали жінки. Чоловіки, які відмовляли, пояснювали, що вже не раз долучалися до таких акцій. Або вимагали документів із печатками, які підтверджують, що кошти будуть витрачені саме на вояків.
Доклавши своїх грошей, ми замовили обладнання для п'ятьох бійців. Вистачило ще на бінокль і прапори.
4 
1
Коментарі