— Вчера пошла посмотреть, чего там на огороде делается. Только с сапкой стала — пуля над головой прямо прожужжала, я так и упала на землю. Домой ползком выбиралась. На той стороне (позиції бойовиків ДНР. — ГПУ) хлопцы так развлекаются — стреляют по мирным, — каже жінка років 50 в зелених кофті та хустці.
Під кофтою — синя сукня, теплі чорні лосини. Взута в гумові фіолетові капці на шкарпетки. Ім'я називати боїться. Говорить, усе життя прожила в селищі Зайцеве Бахмутського району Донеччини.
О 14:00 семеро місцевих активістів зібралися в центрі біля одноповерхівки з дерев'яним ґанком. У паркані виламана штахетина. Там — гуманітарний штаб групи цивільно-військового співробітництва оперативно-тактичного угруповання "Донецьк". Військові вивантажують із білого "Форда" мішки зі свіжим хлібом і стоси газет.
— Собак у нас почти не осталось, — жінка відганяє чорного кудлатого пса, що крутиться під ногами. — Много посрывалось с цепей и разбежалось — боятся обстрелов. Весной этого года над нашей двухэтажкой "Грады" летали. У соседа собака от разрыва сердца в ту ночь умерла. Хотелось, чтобы дом в землю провалился — не так страшно.
Двоє чоловіків допомагають солдатам нести мішки. Жінки показують: ставити на ліжко біля стіни. Беруть стільці й сідають поруч.
— Это у нас как штаб. Тут жили пенсионеры, они выехали. Дом стоял пустой, в нем поселились военные. Сами поклеили обои, убрали, — розповідає білявка років 30 в джинсах і сірій кофті. Волосся зібране у хвіст. Називає себе Мариною. Нервово перебирає ланцюжок хрестика на шиї. — Мы отрезаны от мира. Школу и больницу на той стороне разбили под основу. На весь посёлок — один продуктовый магазин. Цены не скажу — не хожу туда. Автобус ходит в Бахмут дважды в неделю. В полдевятого из посёлка и в час дня назад. Старики не успевают поехать и получить пенсию. Обещают, что привезет мобильная бригада, но когда — не говорят.
— Медиків неможливо викликати, — продовжує. — І в мирний час 40 хвилин добираються. А зараз бояться обстрілів. Рятують лікарі благодійного фонду. Їдуть у будь-який час доби.
До війни всі працювали в Горлівці на шахтах і залізниці. Тепер роботи нема. Пенсіонери отримують хоч якусь пенсію, а безробітні виживають як можуть.
Червоний Хрест виплачує на людину 860 гривень. Без волонтерів не вижили б. Привозять брезент, шифер. Є повністю зруйновані будинки. Місцева влада обіцяє відновити. Але коли — ніхто не знає. Бахає щодня. Перемир'я не відчуваємо. Вечорами страшно. Діти ховаються по підвалах. Садка немає. У школу на Дослідну (сусіднє селище. — ГПУ) дітей возить автобус. Забирає о сьомій ранку і привозить о п'ятій пообіді.
— Я не могу уехать из-за здоровья. Да и кто нас ждёт там. Просидишь без ничего, а потом приедешь в пустой дом. Будем тут до конца. Дети — на той стороне. Муж после двух инсультов, куда его тащить, — каже 65-річна Ніна й кутається у світло-бежеву флісову кофту. Ділить привезені газети на купи. — В ночь на 9 марта разбили прямым попаданием 15 домов.
— На улице Рыбалко вообще ничего не осталось. Там сейчас три семьи живут: Калинкин, Супрун и Наташа. Раньше 430 домов было. Все из-за того, что в 2015-м у нас оборудовали позиции. С той стороны стреляли, и нам прилетало. Полсела под корень разбомбили. Сейчас стреляют друг по другу "Градами", а над нами снаряды летают туда-сюда, — невисокий чоловік у шапці нервово сміється. — Молодых много выехало. Воевать никто не пошел ни за тех, ни за этих. Мы эту войну не начинали. Смотрим телевизор, то страх берет — нет ей конца. Почти у всех — украинские каналы. У кого "спутник" — хорошо. Простые антенны забивает та сторона (бойовики ДНР. — ГПУ).
— Год в потемках жили. Два месяца назад дали свет. Вчера опять вырубили — ремонт. Закупила в Бахмуте еды на неделю — все пропадет. Хочется уже покоя. Я сюда из Горловки в родительский дом переехала. Боюсь, когда не стреляют. После затишья мины и ракеты сильно летят, — спроквола каже Валентина. Скаржиться на високий тиск.
— Хуже сейчас у нас на Жованке (село впритул до позицій бойовиків, межує із Зайцевим. — ГПУ). Туда не пускают, даже родню — стреляют очень. У меня на Криничной в Горловке брат остался. Созваниваемся раз в неделю. Связи почти нет. У нас "Лайф", а там МТС, — говорить літня жінка біля вікна.
— Люди мрут как мухи. У кого — давление от нервов, у кого — сердце. Вот Урядник крепкий мужик был. Вышел на порог и упал — разбил инсульт. До больницы не довезли. Женщинам легче — плачем, когда страшно. Мужики в себе все держат. Иногда хочется выйти на улицу и выть. Иду в сарай и плачу там, — продовжує односельчанка. Тримає в руках ключ від будинку. — Много убитых. 26 марта соседку убило миной. Вчера приходила, говорили, а утром ее не стало. Неделю назад сама чуть не погибла. По улице шла, тихо так было. А потом мины одна за другой. Вскочила в чей-то двор и залезла под крыльцо. Полчаса там лежала, пока мины летали. Казалось, это никогда не закончится.
Марина встає першою й дякує військовим. За нею — інші.
— Хотим засветло разойтись, — пояснює Ніна. — Когда сидишь дома, вроде не так страшно.
У селищі живуть 250 людей
— Теперь в Зайцевом живет 250 людей, из них 22 ребенка, — каже мешканка Марина. — Есть и младенцы.
Зайцеве — селище міського типу Бахмутського району Донеччини. До початку війни мало 3459 жителів. Сюди заселяли росіян після Голодомору 1932–1933 років. Тому більшість говорить російською. Лінія розмежування розділила селище навпіл. Найбільше постраждала від обстрілів найдовша вулиця Маршала Рибалка. Тепер там мешкає кілька родин.
— Мирных 10 жертв уже было. Выезжать никто не хочет. Куда ехать? Тут все свое, квартиры обставлены. Многодетная семья недавно вернулась из Соледара. Выехали туда, когда Зайцево было "серой зоной". Получали выплаты как переселенцы. Потом Зайцево присоединили к Бахмуту. Платить перестали. Живут с огорода, — каже Марина.
8 жовтня 2017-го на окупованій території Зайцевого під час обстрілу смертельно поранили 48-річного мешканця, кажуть у прес-центрі штабу АТО. Отримав осколок у ліву легеню й серце. Помер у "швидкій". Залишилися двоє братів, батьки, дружина та троє дітей.
3 
1
Коментарі