24 листопада у світі вшановували пам'ять жертв Голодомору. Згадували 7 мільйонів невинних жертв — геноциду української нації. На території Меморіалу жертв Голодомору в Києві провели молебень за загиблих у 1932–1933-х. У ній узяли участь патріарх Української православної церкви Філарет, митрополит Російської церкви Онуфрій і предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук.
— Доки ми пам'ятатимемо про Голодомор, доти будемо єдиною нацією, — каже киянин Тарас Марусик, 63 роки. — Трагедія не торкнулася напряму моєї сім'ї. У 1932–1933-х батько жив під Снятином — західноукраїнське містечко, яке тоді належало Польщі. Їх оминула ця трагедія, яку створила радянська влада на землях Великої України. Становище теж було не найкраще, але не таке пекло. Українці Галичини організовували збір продуктів і відправляли їх голодуючим. Це доводило нашу ідентичність, ми були дуже близькими — не лише за традиціями й мовою. Трагедія сприяла єднанню.
Участь у пам'ятних заходах у Києві взяли президенти Латвії Раймондс Вейоніс і Словаччини Андрій Кіска та віце-президент Європарламенту Здіслав Краснодембський.
— Історична відповідальність за Голодомор лежить на Російській Федерації як правонаступниці СРСР. Той злочин не має терміну давності, — каже на меморіалі президент Петро Порошенко, 53 роки. — Росія знову, як і 100 років тому, розгорнула агресію проти України щоб повернути її назад, в імперію. У Кремлі знову ненавидять і бояться вільної європейської України. Але, я точно знаю, вони вже не зможуть повернути назад колесо історії.
О 16:00 оголосили про початок загальнонаціональної хвилини мовчання й акції "Запали свічку". Потім у залі пам'яті меморіалу відбувся виступ українського гурту "ДахаБраха". Вони зіграли музику, створену для фільму Олександра Довженка "Земля", знятого 1930-го.
— В селі ми знали про той Голод ще змалку, бо про нього розповідали очевидці, — говорить 60-річна Людмила Ткачук із села Стійкове Катеринопільського району Черкаської області. — Першого чоловіка моєї знайомої заколов вилами сусід за цибулеве пір'я. Він йшов до хати стежкою, що межувала городи. Смикнув зелену стеблинку. Господар побачив і наздогнав. Чула історію, що тодішній сільський голова тихцем роздавав людям зерно. Його в людей зібрали і зсипали в полі за селом — гнити. Якось він умудрився це провернути, ще й не доніс ніхто на нього. Пронесло. Завдяки йому більшість селян вижили.
Людмила Ткачук підтримує ідею, щоб у визначений час всі в країні завмерли і згадали загиблих. Запалює свічку на своєму вікні. Пропонує бити у дзвони по всіх церквах.
— У сім'ї моєї матері померли шестеро дітей із 14. У батька — брат малий, — говорить 67-річний Андрій Макаренко із Черкас. Прийшов на всеукраїнську акцію вшанування "Запали свічку" 24 листопада на Соборну площу. — Родину тещі вважали куркулями — бо були проти колективізації. Розказували, що спеціальні бригади приходили і штирями усю землю у дворі протикали. Знаходили закопане зерно. У перших рядах були ті, хто не хотів працювати. Знімали зі своїх же останнього кожуха. Родину моєї жінки від голоду спасла квасоля, яку не забрали.
Тесть Андрія Макаренка розповідав, що їздив до брата у Москву поїздом. Там пайки давали. Повертався зі станції до села полем. Була весна 1933-го — жито тільки зазеленіло. Згадував: "Я іду, а людей повно на полі. Вони наїдалися і там помирали".
Черкащанин 62-річний Дмитро Похнатюк прийшов вшанувати жертв Голодомору з 2-річною донькою і сином, 7 років.
— Дітей треба виховувати, щоб знали про цю трагедію. Фільми про Голодомор для молоді повинні бути. У мене син Льова дивиться, — каже Похнатюк. — Мої рідні після розкуркулення повтікали у Владивосток, а звідти на Сахалін. Деяких відсилали в концтабори чи розстрілювали. Тут залишалися далекі родичі, то багато з них померли.
— Я народився в Полонному Хмельницької області. Там від голоду десь 5 тисяч осіб загинули, — розповідає Анатолій Шуляк, 80 років. — У моїх батьків тоді помер син. Але про нього мені довго не розказували. Батько загинув на фронті. Мама боялася згадувати про Голодомор. Не хотіла, щоб з інституту мене через це вигнали. Мій менший брат Льоня помер 1947-го. То його смерть я пам'ятаю. Всі були слабкі й тоді дуже хворіли. Від держави ніякої допомоги. Мама працювала в колгоспі за трудодні. У кінці року півмішечка якогось збіжжя получала. Молоде покоління, на жаль, майже не знає про ті часи. Якщо забудемо, то Росія переможе.
36-річна Аліна Манько з Черкас розповідає, як баба з батькового села показувала хату, де вбивали та їли людей.
— У їхньому селі дітей навіть із хати не випускали, бо пропадали, — каже. — У моїй сім'ї всі вижили, та жертви я вшановую. Маємо підтримувати пам'ять і пояснювати дітям помилки минулого, щоб у майбутньому не повторити їх.
5 
35413
Коментарі