— Розвідка пробивала, куди можна йти. Нас було три колони. З боями виходили, під постійними обстрілами. Було жутко — той загинув, той поранений. Ніякого організованого відступу не було, — розповідає телефоном 45-річний Віталій Крушельницький, боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади. Його голос тремтить. Чутно, як затягується цигаркою. — Всю дорогу молився. Коли чуєш, як летить міна, думаєш — попаде чи ні. Влучає у когось поряд, кишки на дереві висять. Плачеш і дякуєш Богові, що не в тебе. Як вийшов — купив бутилку водки. Сам без закуски випив.
До зони АТО Крушельницького мобілізували у вересні торік. Останні два тижні стояв на блокпосту, за 20 км від Дебальцевого. З оточення вийшов 18 лютого. Отримав контузію — не чує на ліве вухо.
— У мене двоюродні сестри в Артемівську, то в них помився і постірав форму. Дали вдітися. А хлопці вийшли голі й босі. Не мають навіть змінних трусів і носків. Попадали спати у штабі, в палатках на полу і стільцях. Від рідних почув, ніби президент влаштував нам вихід. То всьо брехня. І про те, що всі вийшли — теж. Багато вбитих, або в полоні.
Після оголошення перемир'я до солдатів приїжджали козаки. Вимагали за добу скласти зброю та здати техніку.
— Ми були на самому передку. Стояли голодні, небриті й немиті. Боєкомплекти не підвозили. Після Мінська стало ще хуже. Стріляли частіше. А ми здали навіть гранати по команді генерала. Наша арта мовчала — нічим було відстрілюватися.
Віталій виїжджав з оточення на танку, потім БТРом.
— Поки до Дебальцевого їхали, втратили кількох хлопців. Двоє друзів із бригади отримали серйозні поранення. Ще один міліціонер помер від ран. У місті все розбито. Руїна. Кругом спалені машини й танки. Наших "двохсотих" лишилося багато на поляні (блокпост на під'їзді до міста. — "ГПУ").
— Хлопці 20 кілометрів ішли з-під Дебальцевого. Не мали сили, кидали бронежилети, — розповідає 22-річний Сергій із 128-ї бригади. — Вийти треба було швидко. Взяли боєприпаси й що на собі було. Дорога прострілювалася. Об'їжджали полями майже всю ніч. Фари не вмикали. На дорозі перевернувся міномет. Коли почали його піднімати, нас накрили "Градом". Було дуже холодно — ноги замерзли так, що думав відморожу.
Сергій із товаришами поселився у знайомих в Артемівську.
— Почав шукати, хто вирвався з котла. Ми коли побачилися, такі раді були, що живі. Зараз хто на квартирах, хто в готелях. Платимо за номер 150 гривень. Першу ніч усе було зайнято. Знайшли номер на другий день. Їмо з польової кухні.
39-річний Костянтин з 128-ї бригади служить на блокпосту між Дебальцевим і Артемівськом.
— Брехня, що це планова перегрупіровка. Просто тікали. Як можна загубити два танка з чотирьох? Бо їхали без світла й не туди повернули. Розвідники йшли 30 кілометрів лісами й полями, — розповідає. Від їхнього блокпоста до Горлівки 19 км, до Вуглегірська — 15. — Коли бригаду виводили, батальйон проходив мимо нас. Сказали: стійте до окремої команди. У нас немає інформації ні про що. Немає зв'язку ні з одним блокпостом навколо. І не було ніколи. Ми в чистому полі. Соляри хватить завести "Урал" і проїхати кілометрів зо п'ять. Сухпайок останній раз получали від бригади у грудні. Якби не волонтери, то з голоду поздихали б.
3 
1
Коментарі