— В прошлом году в праздник можно было полтысячи собрать, а за сегодня бросили всего 60 гривен. Сейчас таким старым, как я, попрошайничать трудно. Большинство жертвует на АТО. Даже детям на операцию дают мало, — каже 67-річний Анатолій Петрович.
Він сидить в інвалідному візку біля Володимирського собору в Києві 8 січня, у другий день Різдва.
— Служба в церкві закінчиться. Через годину поїду на Нивки. Там віруючі святковий обід для бездомних обіцяли, — додає.
Жебракує чотири роки. У 10-градусний мороз він одягнутий у легку коричневу куртку. Під нею в'язаний светр під шию. Ноги прикриває флісовим покривалом. Лівої немає до коліна. Відтяв поїзд 12 років тому. На правій — чорний кросівок.
— Донька з дому вигнала, — погоджується розповісти про себе за 20 грн. — Рік жив у притулку. Мене туди зять всунув. Але як за мене гроші платити перестали, то і звідти поперли. Там доглядають тільки тих, хто заповів свою квартиру чи віддає усю пенсію. А я по п'яні підписав доручення на доньку. Тепер уся пенсія падає їй на карточку. А я живу на вулиці.
Від чоловіка тхне алкоголем.
— Випили по 50 грам зі знайомим за свято, — каже Анатолій. — Краще за це нічого не зігріє. В собор на службу люди приходять у неділю і на свята. Є кращі точки, ніж у мене, — на залізничному й автобусному вокзалах, біля Києво-Печерської лаври і великих станцій метро. Там за годину можна 100 гривень назбирати. Але туди важко попасти. Є бригадири, які виставляють своїх людей. Якщо буду просити там, 80 відсотків прийдеться віддавати за "кришу". Раніше я під Верховною Радою крутився. То було жирне місце за Кучми і Ющенка. Сусідка собі на операцію гроші в одного депутата випросила, знайомий афганець на протез назбирав. Коли прийшли "регіонали", давати милостиню там перестали.
10 грн у стакан жебракові кидає жінка, яка несе дівчинку на руках. За нею, спираючись на ціпок, іде літня жінка.
— Милостиню не даю вже два роки, — говорить Лідія Філіпчук, 68 років. — Раніше теж кидала п'ять чи 10 гривень. Поки стояла на зупинці, бачила, як за жебраком на джипі приїхали. Гроші забрали, а йому хот-дога дали.
— На празники українці завжди щедрішими стають, — говорить беззуба сива жінка в чорному пальті. Називається бабою Катею. Біля Києво-Печерської лаври стоїть із пластиковим стаканчиком від кави. — У будні кидають по гривні-дві, а на свято — десятку і більше. Я для себе прошу, на хліб не хватає. Пенсії не получаю два роки, бо загубила паспорт. Ночую у знайомої Валі. Все, що назбираю, трачу на їжу і їй плачу за комнату.
Поруч стоїть священик у чорній рясі й коричневому кожусі. На руках шкіряні рукавиці. В його дерев'яну скриню з написом "На будівництво храму" за 10 хв кидають понад 50 грн. Спілкуватися відмовляється.
— В Україні жебрацтво не є злочином, — каже адвокат 48-річний Микола Гаврилюк, який раніше працював у міліції. — До відповідальності притягують лише тих, хто змушує інших жебракувати.
На кожного бродягу, який просить милостиню, є смотрящий. Він забирає гроші, стежить, щоб на їхній території не з'явився інший попрошайка. Один бездомний приносить 10–15 тисяч гривень у місяць. Зараз побільшало інтелігентних жебраків. Таких важко відрізнити від тих, кому дійсно треба допомога. Збирають на протези воїнам з АТО, просять на операцію дітям. Хочете дати милостиню, не полінуйтеся глянути на їхні документи.
Нужденних насправді одиниці. Відрізнити їх від тих, хто працює на банду, важко. Жебракування давно стало бізнесом. Щоб більше грошей зібрати, просити милостиню заставляють калік, матерів із дітьми і самих дітей. Таких люди найбільше шкодують, тому діляться навіть останньою копійкою. Добре заробляють мужики, переодягнені у священиків.
3 
1
Коментарі