25 травня минає 40 днів із моменту загибелі на Донбасі кулеметника 34-го батальйону 57-ї окремої механізованої бригади 21-річного Максима Черкуна. Пішов із життя 16 квітня під час бою в селищі Піски поблизу Донецька.
— Близько сьомої вечора в нас зав'язався бій зі стрілецької зброї. Кулемети, гранатомети, автомати. Все тривало недовго. Окупанти розпочали мінометний обстріл. Ми заховалися за спостережним пунктом. Одна міна 120 калібру упала позаду. І попала в бетонну основу — майже всі осколки полетіли в нас, — розповідає Сергій Кудим, 31 рік, друг Максима.
Черкун загинув на місці. Ще троє бійців отримали поранення.
— Мене не зачепило, я стояв за одним із хлопців. Хвиля осколків влучила в Максима. Ще одного вибуховою хвилею відкинуло в окоп. Два упали на землю і сильно кричали. Ми хотіли по кабельному телефону передати повідомлення про поранених, але дріт був перебитий. Тому говорили по рації, а її прослуховують. Доповіли, запросили медиків — і за хвилину по нас відкрили страшенний вогонь.
Свідком бою та евакуації поранених став заступник командира роти 49-річний Ігор Бектіміров на позивний "Мухтарич".
— Ми поверталися, коли наш автомобіль обстріляли на підступах до позицій. Ледве проскочили півшляху, завернули під укриття, а там побачили наших поранених. Вони стояли під стіною і стікали кров'ю. Від них ми дізналися, що є ще поранені, — пригадує Ігор вечір 16 квітня. — Ми кинулися туди, не добігаючи метрів 100 до місця — попали під мінометний обстріл. І не повірили своїм очам: із цього пекла швидка допомога вивозила наших хлопців.
Максим Черкун народився в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Навчався в авіаційному училищі. Йому залишилося захистити диплом. Та він вирішив добровольцем іти на Донбас.
Востаннє приїжджав до Кривого Рогу в березні.
— Дзвонить близько четвертої ранку й запитує: "Що ти робиш?" Я кажу — сплю, що ж іще. А він: "Відкривайте двері, я приїхав". Я відповіла, що двері у нас завжди відкриті, — розповідає мати Зінаїда Черкун, 62 роки. — Тоді було багато снігу. Він приїхав на якомусь джипі, прогорнув дорогу.
У Максима залишилися батьки й сестра.
— Він у дитинстві був кмітливий, непосидючий. Ми влітку їздили в село, і син там допомагав у господарстві. У нього була легка рука: приймалося все, що садив. Часник, капуста, проліски, — додає Зінаїда Черкун.
Максим Черкун мав звання сержанта, командував протитанково-кулеметним відділенням.
— У Піски ми заїхали в середині червня торік. Росіяни почали потроху обстрілювати, — говорить боєць Анатолій Ласков, 26 років, на позивний "Агроном". — 15 червня ввечері Макс почав стріляти у відповідь із кулемета. І вистріляв два короба. Пізніше ми перехопили розмову росіян. Виявилося, що один у цьому бою загинув. А Максим лише щиро усміхався, як нічого й не було.
— Пригадую ще один бій. Максим працював на важкому ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна. — ГПУ). Я заглянув у його бліндаж. Макс стоїть у навушниках, спокійно цілиться в бік росіян і гатить по них. А проти нього працює російський кулемет і протитанкова рушниця. Окупанти попадали в бліндаж, деякі кулі залітали всередину. А він, зрідка матюкаючись, продовжував бій.
Максим робив неймовірні речі. Наприклад, будуємо ми бліндаж. Потрібно дрова підвезти якомога ближче, щоб не тягати. Російські окупанти розпочали шалений обстріл — голови не підвести. І укріплення потрібно будувати, інакше всіх переб'ють. Максим сідає в машину і їде на позиції. Розгружається та повертається. Бойовики, напевне, самі не очікували такого нахабства. Вони відкривають стрільбу, а Макс чудом виїжджає з цього пекла.
4 
1
Коментарі