— У перші дні служби мене здивувало, що платитимуть зарплату. Йшов просто воювати за Україну, — говорить лейтенант 42-річний Костянтин Цимбал, позивний "Умка". Командує ротою у 34-му батальйоні 57-ї мотопіхотної бригади.
Наприкінці вересня 2015 року підрозділ Цимбала відправили на блокпост біля селища Озерянівка Горлівської міської ради Донецької області. Туди поїхав як механік-водій бойової розвідувально-дозорної машини. 5 жовтня 2014 року з побратимами прийняв перший бій.
— Проти нас виїхало три автомобілі. Першим рухався позашляховик "Додж", на якому був кулемет "Утьос", — згадує боєць. — Коли відстань скоротилася до 75 метрів, він розвернувся і відкрив вогонь. Пошкодило оптику, з ладу вийшли всі прилади в машині. В "броню" заскочив прапорщик Юрій Санич із позивним "Кащей". Відкрив у відповідь вогонь наосліп. Визирав з машини, знову ховався і гатив.
У цьому бою відзначився боєць Роман Зілінський. В його руках заклинило два кулемети ПКМ. Але за той час, що Рома відтягував найманців на себе, Кащей встиг заскочити в наш БРДМ і відкрити вогонь по нападниках. Це дало нам змогу зайняти вигідніші позиції і відсікти ворога.
Друга машина КамАЗ розвернулася і втекла під час бою. Третій легковик "Шевроле Лачеті" ми розстріляли. В ньому були гранатометник і два автоматники. В бою знищили вісім бойовиків, захопили великі запаси зброї.
Одного взяли в полон. Носив шеврони з написом "Беркут". Зараз у тюрмі. Торік мене викликали на допит по ньому. Яка його доля — невідомо. Один із вбитих був корінним росіянином, кулеметники — з Горлівки.
Костянтин Цимбал на ротацію вийшов 1 січня 2015 року. За півроку повернувся на Донбас.
— 7 серпня 2015-го я там вдруге народився, — згадує "Умка". — Ми зайняли позиції на фермі в районі села Гладосове. Я тоді був у званні сержанта. Під час одного з боїв наш кулеметник помилився при заряджанні бойових стрічок. Патрон заклинило, і він передав про це по рації. Я підбіг і підняв кришку короба. У цей момент ворожа куля вцілила мені в обличчя. Зайшла в праву щоку, розтрощила щелепу і вийшла через ліву, — згадує офіцер. — Усе сталося близько першої ночі. О шостій ранку мене евакуювали. Я з перебитим ротом встиг повідомити, що поранений.
— Спочатку вивезли в Артемівськ (теперішня назва Бахмут. — ГПУ), а пізніше в Харків. Осколки витягували з рота без наркозу. На той момент не було навіть знеболювального, — говорить Костянтин Цимбал.
— За два місяці повернувся на позиції. Не міг довго сидіти в тилу. Хоча, якщо по правді, то на момент поранення рік мобілізації закінчився. Тодішній комбат 34-го батальйону Красільніков був здивований, що я повернувся. Казав, що Бог поцілував мене в голову. Інакше ніхто не міг пояснити те, що я вижив після такого поранення. Якби куля пройшла ледь вище, мене не було б уже.
Зі мною в палаті лежав хлопець, якому куля теж пройшла навиліт через обличчя. Пробила одну щоку, позбивала коронки на зубах і вийшла через другу.
Після поранення було важко зосередитися і налаштуватися на бій.
— Перші дні я не виходив напряму на ворога, керував з бліндажа. Але одна з машин на позиції не завелася, — розповідає Цимбал. — Тоді сів за кермо іншої, щоб підштовхнути її. Тієї миті між нами пролетіла протитанкова ракета. Лічені метри знову врятували мене. Але відтоді ніби прокинувся. Почав вести активну війну.
Днів за десять по нашій позиції почали стріляти. Вийшов з бліндажа, щоб зв'язатися з водієм і проїхатися по місцях обстрілів. Між нами впала граната, яка падає, підстрибує і розривається. Спалах в очах — і ми розлетілися по різні боки. Сергія (водія. — ГПУ) сильно контузило, а мою голову прошили осколки. Через півтора дня я вже повертався на позицію, щоб знову воювати.
У 2016 році Цимбал поїхав на офіцерські курси до Львова.
— Уже в мирній країні, коли поламав ногу і перебував на лікарняному, — каже "Умка", — мене терміново викликав комбат і наказав приймати під своє командування другу роту. У званні лейтенанта я потрапив у селище Піски поблизу Донецька.
Окупанти нас зустріли в перший день артилерійським вогнем. Ми тоді промовчали, але наступного дня так відповіли, що вони не раді були. І зрозуміли, що ми не ті хлопці, які копатимуть окопи і ховатимуться в них.
Костянтин Цимбал продовжує служити. Зараз перебуває на фронті.
Більшість офіцерів — це бойові хлопці
— Щодня приймаю заспокійливі. Непокоять думки про те, щоб хтось із моїх бійців кудись не вліз, — каже Костянтин Цимбал. — Під моєю відповідальністю десятки людей. Ця війна вижимає усі соки.
У статуті Збройних сил України є багато радянських нормативів, які потрібно викорінювати.
— На цей момент більшість офіцерів — хлопці, які пройшли бої, — говорить він. — Їм легше спілкуватися з рядовими солдатами. Саме вони мають змінювати статут, який не підходить українським бійцям. Але знову ж таки, велику роль відіграє людський фактор.
2 
1
Коментарі