Вівторок, 24 квітня 2018 07:30

Село з-під Чорнобиля 26 років тому переїхало на Полтавщину

У селі Нові Мартиновичі Пирятинського району Полтавської області мешкають 830 переселенців із села Мартиновичі, що було розташоване за 31 км від Чорнобильської АЕС. Вони перебралися на Полтавщину 1992-го. За п'ять років звели 486 хат. Поклали асфальт, провели газ і воду, побудували школу, дитсадок, амбулаторію.

Від райцентру Пирятин до Нових Мартиновичів — 20 км. Двічі на день ходить автобус Київ — Прилуки, він проїжджає за кілометр від села. Таксисти з Пирятина беруть 180 грн.

Центральна вулиця Шевченка — найдовша. Засаджена соснами та фруктовими деревами. На вуличних ліхтарях установлені сонячні панелі. Їх облаштували 2010-го на кошти проекту ООН "Місцевий розвиток, орієнтований на громаду".

Будинки — з білої цегли. Біля кожного — по 35 соток городу. Є кілька двоповерхівок, амбулаторія, комунальне господарство — обслуговує централізований водогін. Поряд школа й дитсадок. 1998-го в одній із хат облаштували церкву Московського патріархату.

Нові Мартиновичі належать до Давидівської сільради. Голова 47-річний Володимир Мельниченко зустрічає в центрі села. Він теж із Чорнобильської зони.

— Скоро маємо створити об'єднану територіальну громаду із кількох сільрад. Де буде центр — поки що не визначилися, — каже. — Із робочих місць є школа, дитсадок, комунгосп. До сусідніх сіл люди їздять працювати на аграрні підприємства, забійний цех і в психоневрологічний інтернат у Кротах.

Нам потрібна державна програма із забезпечення житлом переселенців з Донбасу. У селі 10 таких родин. Сотня будинків пустує — молодь виїжджає, дітей народжується мало. Ці помешкання могли б купити люди з Донецької та Луганської областей, якби їм допомогла держава.

На сайті оголошень "OLX" на продаж у Нових Мартиновичах виставлені 11 будинків, коштують від 117 до 420 тис. грн.

В амбулаторії на вул. Поліській працюють сімейний лікар, дві медсестри та стоматолог. Тут є денний стаціонар, аптека.

— Як почалася медреформа, сільрада виділила гроші на комп'ютери, провели інтернет. Маємо прилад спостереження за тиском — його можна чіпляти людині, аби бачити показники протягом доби. Торік за місцеві й обласні кошти для лікаря купили автівку "Фіат". Тепер на виклики їздимо по Давидівській сільраді і по сусідній Грабарівській, — розповідає Наталія Дундук, 57 років, медсестра сімейної медицини. Заповнює журнал обліку хворих.

— Порівняно з іншими селами тут люди більше хворіють. Чорнобильці 50-річного віку страждають на артроз колін і тазостегнових суглобів, холецистити. 2004–2005 років був сплеск онкології по щитовидці: захворіли кілька жінок років 30.

Найважчі хворі — ті, хто працював на пожежі ЧАЕС. Один чоловік має променеву хворобу, враження судин, кишківника, захворювання шкіри, кісти в нирках. Йому треба повністю міняти суглоби. Пояснити це можна лише впливом радіації.

Діти чорнобильців хворіють не більше за однолітків. Стан їхнього здоров'я контролюють фахівці, які періодично приїздять у село.

Протягом півгодини до амбулаторії не заходить жоден відвідувач.

Сходами в поштове відділення піднімається 65-річна Мотрона Кравчук. Запнута малиновою хусткою, в руках — тканинна сумка. Її чоловік Василь сьомий рік хворіє на рак горла. Сім'я продала синову хату, аби мати гроші на лікування.

— Чоловік евакуйовував із зони людей. Місяцями там сидів, а в документах написали, що був п'ять днів. Щоб урятувати від раку, лікарі вирізали горло, щитовидку. Не може говорити. При цьому отримує 200 гривень щомісячної допомоги, — каже.

— Ми часто згадуємо дні чорнобильської аварії, — говорить листоноша Валентина Лишиленко, 46 років. — Тоді, у суботу 26 квітня 1986 року, ми садили картоплю. Наступного дня побачили сіре небо — ніби дощ насувався. Через село почали їхати автобуси з людьми — не було як перейти дорогу. Ми здогадалися, що сталася аварія.

— 4 травня всіх сільських дітей вивезли в Одеську область. Я потрапила в санаторій в Іллічівську на Одещині. Одежу забрали. Дали однакову форму — як у в'язнів. Ішли містом у кінотеатр — із балконів люди дивилися, як на інопланетян. Бабусі не сказали, куди мене забрали. У неї від нервів випали 12 зубів. Повернули додому перед новим навчальним роком, — додає 48-річна Галина Кучеренко, керівник поштового відділення.

Асфальтованою доріжкою від школи йде двірник В'ячеслав Самійленко, 50 років. Переїхав до Нових Мартиновичів 1993‑го.

— Поселилися тут так само, як у Мартиновичах — своїми вулицями. Навіть назви кутків залишили: центр, Слобода, Венець. Спочатку були, як з голодного краю, — по лісосмугах копали абрикоси, садили шовковиці. На Поліссі ж росли переважно яблука й груші. Тепер ті абрикоси розрослися, що треба викорчовувати. Сусідні села зразу нас не хотіли — на цьому місці були їхні колгоспні поля. Та за ці роки переженилися з полтавцями, маємо багато сватів, — В'ячеслав Сергійович примружує від сонця праве око.

Веде до 2-поверхового будинку — познайомити з цивільною дружиною Валентиною Майстренко, 53 роки. Вона працює вчителем хімії та біології. Спускається з другого поверху. Лаковані дерев'яні сходи ледь чутно риплять. Дістає гостьові капці, запрошує до вітальні. Сідає на диван біля вишитих подушок.

— Славу знала давно, але зійшлися сім років тому. Він хороший, добросовісний, но запойний. Якби не пив, погодилася б розписатися, — Валентина Андріївна пропонує чай.

— Після переїзду вчителі були потрібні, я зразу отримала роботу. Зараз для молоді місць нема. Їдуть на заробітки до Києва.

Старші люди дуже мруть. Повно пустих будинків, до них залазять грабіжники. Підеш у магазин — тільки й розмов про ціни на газ. Знаю жінку, яка на зиму переїздить до доньки, щоб не топити. Я маю субсидію, та зимою сидимо при 8 градусах. На пенсію виживать і опалювати будинок — нереально.

Восени робили мені складну операцію по-жіночому. Грошима допомогли і колеги, і профспілка районна, і сільрада. Сама б не витягла. На зміни сподівалася, коли прийшов Ющенко. Відтоді президенти міняються, але з кожним роком тільки гірше. От Савченко з'явилася в політиці — ніби за людей говорить, але я зневірилася.

Валентина Андріївна проводжає до дверей, спирається на одвірок.

— Люди стали закриті. Кілька сімей переселенців із Донбасу живуть у Нових Мартиновичах. Їх сприйняли нормально, але допомагати ніхто не кинувся. Не то, що ми у свій час — намагалися виручити одне одного. А може, тоді були бідніші часи. Теперішні переселенці купують будинки, ставлять високі паркани. Люди бачать це і розуміють — справляться самі.

54-річний Василь Самійленко виходить із крайньої хати на вул. Шевченка. Був ліквідатором аварії на ЧАЕС. Має підвищений тиск, переніс інсульт.

— Працював електриком на станції до аварії і після. 28 квітня 1986-го привезли у Чорнобиль, три доби набирали в мішки глину й пісок. З вертольота скидали на реактор. У червні нас перевели на саму станцію — вирізати кабелі. Із бетонного сховища випускали працювати по 2–3 хвилини. Де багато радіації — відчував одразу: сушило в роті, з'являвся запах свинцю й міді. Не кидав, бо оплата йшла в п'ятикратному розмірі. За шість років відчув проблеми зі здоров'ям — гіпертонію. На неї страждають усі, хто добре хапонув радіації, — повертається до двору поратися біля худоби.

Через кілька хат мешкає 43-річна Надія Чегринець. Її житло межує з двором переселенців із Луганська. Виходить до воріт, іде по калюжі — взута в калоші.

— Дарма кажуть, що донецькі — поганючі люди. Наші сусіди одразу прийшли знайомиться, на свята заносять подарунки. Як треба, на машині підвезуть. Он вони поїхали, — показує на білий "Джилі", що прямує у бік центру. — На Донбасі вже скільки дітей убили. А Порошенко не може придушити. Допускає таке.

За перехрестям на саморобний ціпок зі світлого дерева спирається Катерина Онищенко, 71 рік. Останні півтора року живе сама. До її ніг лащиться сіре кошеня із нашийником від бліх.

— Відколи дід помер — стало важко. Раніше одну пенсію витрачали на ліки, за другу жили. А тепер зі своєї виділяю 300–400 гривень на пігулки від цукрового діабету. Як треба їхати в лікарню — машину наймаю за 200. А всього отримую 1660. Відмовилася свиней тримати, нема здоров'я. Страшно подумати, що буде далі в Україні. Думала, за нас Ляшко постоїть. Та кажуть — він теж брехун.

Зараз ви читаєте новину «Село з-під Чорнобиля 26 років тому переїхало на Полтавщину». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1635
Голосування Чи потрібно відновлювати постачання води з Дніпра в окупований Крим?
  • Ні. Окупанти повинні самотужки забезпечувати окуповану територію
  • Так. Там також живуть люди
  • Потрібно воду продавати задорого
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода