— Я виріс на російському році. Слухав "Кукринікси", "Агату Крісті", "Акваріум". 2014-го як рукою все зняло, — каже чоловік у чорній футболці. З друзями несе 100-метровий прапор України центральною вулицею міста Ізмаїл Одеської області. Зупиняється біля пам'ятника загиблим морякам-дунайцям. Тут стоїть головна сцена шостого міжнародного фестивалю "Дунайська січ".
28 і 29 червня на заході виступили 18 гуртів.
— П'ять років тому ця територія була за півкроку до Бесарабської народної республіки. Її комендантом мав стати чоловік, який зараз є народним депутатом, — каже президент фестивалю Віктор Куртєв, 39 років. — Українські спецслужби придушили ці пориви за ніч. Це все стало можливим, бо досі не маємо послідовної культурної та освітньої політики. У Бессарабії живуть українці, росіяни, гагаузи, болгари. І за весь час незалежності у нас не було мовних чи національних конфліктів.
Фестиваль відкривають в Ізмаїльській картинній галереї. Її засновниця 81-річна Емілія Євдокімова клеїть афішу до скла. У найменшому залі під склом лежить вишитий герб України. Його створила 1940 року 16-річна зв'язкова медсестра із села Зубків на Львівщині. Вишивку переховувала від комуністів родина з сусіднього села, а 2016-го повернула родичам майстрині.
Біля 5-літрової пляшки з червоним вином на сцені сидить 40-річний Олесь Таболіч, лідер білоруського метал-гурту "Зніч". Назва означає "невгасимий вогонь". Показує відео, як купався у Дунаї.
— У Білорусі проводив білорусько-український етнофестиваль "Купальське коло". Після початку війни зробив його лише білоруським. Бо наше суспільство поділилося на "вату" і "не вату". Бабусі зараз за що завгодно, "аби не так, як в Україні". У всіх конфліктах Білорусь була посередині. Колись Лукашенко пообіцяв Порошенку один український канал, на противагу десяткам російських. Досі не виконав. Росія пожирає нашу попсову музику. Етнічну культуру не чіпає, уже наїлася українською, — каже музикант.
Фронтмен гурту "Тарута" Євген Романенко та лідер гурту "Нумер 482" Віталій Кириченко стягнули до колін джинси біля ресторану "Олімп". Стоять у трусах-боксерах і співають. Святкують відкриття фестивалю.
— Я люблю свої пісні до того моменту, поки їх не починає співати хтось інший, — каже співак і композитор Сергій Доценко. Чекає свого виступу на головній сцені. — Виконавцю важко донести внутрішній духовний світ композиції, якщо він нічого подібного не переживав. Та все ж пишу пісні іншим. У момент запису "Відправила меседж" Могилевської у мене народився син. Вся робота на студії зупинилася, бо Наташа кричала в трубку мені поздоровлення. Ця композиція стала для мене знаковою.
З годинним запізненням група "Хардкіс" виступає, але часу для Доценка вже нема. Цього дня мав святкувати на сцені 55-річчя.
4 
1
Коментарі