Німці вперше побачили живих свиней

Із німцем 44-річним Френком Аккерманом знайомимося у кемпінгу "Бухта вікінгів". Це за 25 км від Львова. Він приїхав на чемпіонат із сином 15-річним Яніхом та його другом Девідом, 16 років. У середу зранку запрошую їх з'їздити в село — спробувати традиційні страви, подивитися господарку.

— Ні, я не маю часу. Ми на футбол приїхали, — відказує Френк. Сидить у розкладному кріслі під сонцем. Він у червоній футболці й темних шортах. — Але знаєте, — раптом схоплюється, — допоможіть мені, і я погоджуся на вашу пропозицію.

Він проїхав з Німеччини до Львова без документів. Його дружина поштою надіслала водійські права. Френку треба знайти офіс фірми, де їх забрати.

— Дорогою в Україну мене один раз зупинив німецький поліцейський. Я дав йому 10 євро, щоб він виписав тимчасові права. Чув, що ваші даїшники дуже люблять хабарі та можуть без причини зупинити, підкинути наркотики. В нас таке хіба у фільмах, — сміється.

Німці їдуть синім мінівеном "Опель Зафіра" 2000 року випуску. Сідаю з ними.

— Планували в Україні витратити близько 600 євро, — розповідає Френк. — А лише за місце під намет на території "Бухти" заплатили 1200 євро за дев'ять днів. Це дуже дорого.

Об 11.25 Френк забирає права. Їдемо трасою Львів — Київ. Цікавиться, скільки до села. Кажу, 60 км. Хотів завезти їх у Сокальський район, де живуть мої родичі.

— О, ні, то дуже довго їхати, — відмовляється Френк. Просить показати дорогу назад у "Бухту". П'ять хвилин умовляю його зупинитися в селі неподалік. Повертаємо у село Великий Дорошів Жовківського району.

Біля траси стоїть біґ-борд із рекламою об'єднаної опозиції. На фото — Юлія Тимошенко й Арсеній Яценюк.

— О, це Тимошенко, — тицяє у вікно пальцем Яніх. Він у чорних спортивних штанях "Адідас" і синій футболці. — У нас її поважають. Знаємо, що вона за правду боролася, демократію хотіла зробити в Україні. А через вашого президента зараз у тюрмі. Не розумію, як ви терпите такого президента, що садить у тюрми тих, кого ви любите. Ви ж її любите, правда? Януковича показували по телевізору, коли Україна грала зі Швецією. Він стрибав з радості, й усі у фан-зоні раділи. Треба було свистіти, кричати. Демонстративно вийти всім із фан-зони на знак протесту. Через вашого президента Ангела Меркель (канцлер Німеччини. — "ГПУ") не змогла приїхати на чемпіонат. Янукович — диктатор і бандит.

— Яніх добре каже, — продовжує Френк. — Він ще школяр, але багато дорослих речей розуміє. У нас діти швидко дорослішають. Після школи йдуть на роботу. Працюють, заробляють на навчання, а тоді вступають у вузи. У мене четверо дітей. Окрім Яніха, ще троє синів. Усі школярі. Яніх найстарший, випуститься цього року. Поки що не вирішив, ким буде. Хай іде на роботу, а там життя покаже. Я працюю робітником на заводі з виробництва пружин для автомобілів. Вищої освіти не маю. Заробляю дві тисячі євро на місяць. Дружина теж там, вона в офісі має дві тисячі. Нам вистачає. Яніх, як захоче, теж може туди піти.

О 12.05 приїжджаємо до сільради Великого Дорошева. Це одноповерхова біла будівля.

— Це адміністрація села? — дивуються німці. — А чому така маленька? Наше містечко невелике — на тисячу жителів. Але адміністрація в центрі, у великому приміщенні.

У сільраді сидить голова Володимир Мартин, 51 рік, і секретар Галина Жаровська, 33 роки. Запитую, хто в селі може почастувати німців.

— Ну, Галю, — каже Володимир Мартин секретарці, — бери гостей до себе, бо в мене не прибрано. А я із дому самогоночки привезу. В холодильнику борщ є, теж візьму. Не треба? Маєш суп? І вареники? Ну, ти молодець.

У Великому Дорошеві живуть 850 осіб. Вирощують городину та продають на оптовому львівському ринку Шувар. Чоловік Галини Жаровської 38-річний Лев працює у школі ремонтником. Має трактор, обробляє поле. Діти 15-річний Ігор та Софія, 11 років, навчаються у місцевій школі.

До Жаровських їдемо 5 хв. асфальтованою дорогою і метрів 200 ґрунтовою, посипаною камінцями. Галина просить зупинити біля двоповерхівки на околиці села, поряд із новобудовами. Дім укритий черепицею, фасад утеплений. На подвір'ї — різнокольорова бруківка, стовпці для огорожі виклали камінням.

— Гарні у вас в селі хати, дорогі, — говорить Девід. — У нас в місті подібні є, але не у всіх.

— Ми теж живемо у двоповерховому будинку, але меншому, — каже Френк. — Він із конструкцій з пінопласту і дерева. Скромно виглядає. Вікна у вас дерев'яні? У нас пластикові.

У дворі бігає рудий пес. Німці беруть його на руки по черзі, гладять. Галина пропонує подивитися господарство. Веде до кліток із кролями. Тримає їх близько 20.

— У нас теж є кролі, але декоративні. Ми їх не їмо, — Френк зазирає крізь сітку у клітку. — Кролів у нас їли колись дуже давно. Зараз їх тримають лише для втіхи.

Поряд стоїть дерев'яний туалет, хоч у будинку є вигоди. Господарі користуються ним, коли пораються по господарству.

— Що це? Туалет? — перепитують підлітки. — А як він працює? Там є вода? Він як біотуалет, тільки дерев'яний?

— У нас років 60 тому теж такі були, — каже їм Френк.

Німці підходять до споруди не ближче ніж за 5 м.

Господиня виносить із гаража пилку, сокиру, молоток та інші інструменти. Запитує німців, чи знають, що це.

— Знаю, — усміхається Френк. Бере пилку й імітує роботу. — А це сокира. Нею дрова рубають. У мого знайомого схожа є, він будівельник. А це що? — показує на сапку. — Бур'ян полоти? Ви біля хати вирощуєте овочі? А я думаю, що тут таке росте, — дивиться на грядки з картоплею, цибулею. — У нас вдома на землі газон. Картоплю можна у магазині купити. І всі інші овочі також. Ви ж в адміністрацію на роботу ходите, для чого вам господарка? — питає Галину. — Після роботи треба відпочивати. Я у вільний час люблю побігати — 5-10 кілометрів. З дітьми у футбол граю. Дружина захоплюється фото. Має цілий альбом портретів.

— У нас в Україні такі зарплати, що без господарки лишимося голодні, — усміхається Галина.

Веде за город до вольєра для 20 в'єтнамських свиней. Вони розміром із двомісячне котеня. Одне у дірку вибігає. Ловлю його і пропоную Яніху потримати. Він хитає головою, відходить.

— У нас прості люди не тримають тварин. Певно, років 20-30. Хіба фермери. Я вперше бачу живих свиней, — Френк дістає фотоапарат.

Заходимо в будинок. На кухні стінка, сучасна техніка. Приміщення ділить навпіл барна стійка. Галина ставить на стіл вареники з картоплею, квасолевий суп, сало з м'ясом, бутерброди з огірком та ковбасою.

Голова приносить самогонку у двох пляшках з-під горілки. Гості нюхають, крутять носами. Френк дозволяє спробувати хлопцям. Володимир Мартин наливає всім по 20 г. Цокаються.

— Хороша, в горлі гріє, але не пече, — Френк допиває. — А це теж алкоголь місцевий? — показує на компот з полуниці. Кожну ложку супу запиває компотом.

Девід довго роздивляється сало. Наколює шматок на виделку.

— Та частина, де просто м'ясо, смачна. А біла — не дуже.

Повна миска вареників порожніє за 5 хв.

— У вас дуже смачне і дешеве пиво, — розповідає Френк. — І продукти дешеві. Нам, щоб зварити обід та вечерю, треба 60 євро. А вам — 20. Вдома їмо багато овочів, м'яса. А по суботах усі разом ходимо в ресторан. Стараємося кожного разу в новому місці посидіти, спробувати різні страви. У Львові вчора ходили у ваше кафе в підземелля (ресторан "Криївка". — "ГПУ"). Адміністратор у "Бухті" порадила, казала, дуже популярне. Там познайомилися з українцем. Йому більш як 80 років. Розповідав, що воював, був під Берліном. Але ми уникаємо тем про війну. Знаю, в Україні багато росіян. І що ви не любите їх, бо вони хочуть, щоб усі говорили по-російськи. Українці — гарна нація. Ми, коли їхали в "Бухту", заблукали. Незнайомий чоловік 30 кілометрів супроводжував нас на авто, щоб допомогти виїхати на потрібну дорогу. В Німеччині я такого не бачив.

— А взяли б собі невістку з України? — запитує Галина.

— Дівчата ваші дуже гарні. Але можуть переманити синів до себе, і тоді нам до дітей буде дуже далеко їздити, — усміхається Френк.

Питає хазяйку, чи можна пляшку самогонки взяти як сувенір. Дякує.

— Дуже дивно так жити, як ви, — говорить дорогою в кемпінг. — Витрачаєте гроші на такі великі будинки, дорогі машини. А не можете дозволити собі жити у задоволення.

×