30 вересня Міністерство освіти пікетували студенти та викладачі Донецької музичної академії. Вимагали перевести навчальний заклад у будь-яке інше місто України, виплатити стипендії та зарплати.
Близько 14.30 перед міністерством збираються студенти, викладачі та випускники Донецької музичної академії. Обговорюють, що Донецький університет добився евакуації до Вінниці. На плечі накидають українські прапори, розгортають плакати. Співають гімн та народні пісні. Хвилин за 20 з міністерства виходить заступник директора департаменту вищої освіти Сергій Бондаренко. Вислуховує вимоги. Радить прийти в середу. Просить визначитися з містом, куди музичну академію можна евакуювати.
— Для вас найкраще було б Запоріжжя або Дніпропетровськ, — припускає чиновник.
— У нас невеликий вуз, близько 400 людей, — розповідає викладач історії музики Олена Антонова, 54 роки. — Троє-п'ятеро викладачів підтримали ДНР, всі інші — за Україну. Перспективи у Донецьку дуже непевні. ДНРівці хоч і кажуть, щоб ходили на роботу, але не розуміють, чим ми відрізняємося від школи чи дитсадка. Одні говорять, що нас приєднають до ростовської, інші — до московської консерваторії. Я поки що переїхала до Києва, живу в знайомих. Читаю кілька годин у Житомирському інституті культури та мистецтв.
Третьокурсника Семена Липового, 22 роки, взяли вільним слухачем до столичного інституту музики ім. Глієра.
— Але я ходжу тільки на одну-дві пари на день. Індивідуальні заняття бюджет не оплачує, — каже.
— Після двох років навчання у Донецьку, довелося вступати на перший курс київської консерваторії, — говорить Микола Булах, 22 роки. — Торік узяв академвідпустку. Зараз повинен був іти на третій курс. У травні дзвонять із деканату: ви не здали сесію, приїжджайте і здавайте. Питаю: як здавати, коли на вулицях стріляють? Написав заяву на відрахування, послав факсом.
— Донецьк стає другим Придністров'ям, — каже випускниця академії Антоніна Ардашева.
Ми з чоловіком виїхали на початку літа. Розуміли, до чого там усе котиться. Були серед тієї сотні людей, які в грудні-січні виходили на місцевий євромайдан, їздили на протести в Києві й відкрито висловлювали позицію. У свою квартиру пустили безплатно жити знайомого. Самі три місяці жили в Києві у друзів. Чоловік — програміст у столичній фірмі, для нього нічого не змінилося. Я працювала в Донецьку музкерівником у дитсадку. В Києві працюю за другою спеціальністю — тестую програмне забезпечення. Важко було знайти помешкання. Кілька сімей дончан повелися по-хамськи. Знаючи донецький менталітет, не дивуюся. Пішов розголос серед власників квартир. Щоб довести, що ми нормальні й платоспроможні, чоловікові на роботі видали довідку про те, що кілька років працює в київській фірмі. З цією довідкою ми ходили кілька тижнів, доки знайшли власницю квартири, яка нам повірила. Думаю, це не останній переїзд. Київ — дуже гамірне й дороге місто. Нам більше подобаються Львів, Полтава, Чернігів. Ми там були на екскурсіях. З роботою проблем не буде. Чоловік зможе працювати будь-де, аби була електрика та інтернет. Я зможу знайти роботу в школі, дитсадку або даватиму приватні уроки музики. Грошей це принесе менше. Але дітей я люблю більше, ніж комп'ютери.
3 
1
Коментарі