"Щоб світ знав" — під таким гаслом проходить відзначення Дня пам'яті жертв Голодомору 28 листопада 2015 року.

Комуністичний режим намагався не тільки приховати правду про трагедію, а й назавжди знищити пам'ять про цей злочин. Небезпечним було не тільки писати про це в пресі, листах до партійних "вождів" або ж родичів за кордон, а навіть згадувати в приватних щоденниках. Будь-який необережний запис міг зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів. Попри всі небезпеки, у найважчі часи знаходилися люди, що, відчуваючи свою відповідальність перед наступними поколіннями, не могли мовчати, намагалися розповісти правду.

Цьогоріч ми згадуємо Людей правди — тих, хто не боявся говорити та писати про Голодомор навіть у часи, коли це могло коштувати життя.

Ґарет Джонс (1905–1935), британський журналіст

Навесні 1933 року нелегально здійснив поїздку по Харківській області. Побачене описав у двох десятках статей, що вийшли в найтиражніших західних газетах.

Малкольм Маґґерідж (1903–1990), британський журналіст

Автор низки статей з описом голоду в Україні та роману "Зима у Москві", виданого 1934-го. Завдяки його репортажам Велика Британія дізналася про Голодомор.

Андрей Шептицький (1865–1944), митрополит Української греко-католицької церкви

24 липня 1933 року разом із вищим духовенством церкви проголосив відозву "Україна в передсмертних судорогах". У ній закликав християн усього світу поширювати правду про Голодомор і надавати допомогу українцям.

Мілена ­Рудницька (1892–1976), депутат польського Сейму

За допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівниками неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз.

Йоган Людвіґ Мовінкель (1870–1943), прем'єр-міністр Норвегії, президент Ради Ліги Націй

Виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак його заклик не підтримали — постійні члени Ради Великобританія та Франція висловилися проти.

Віктор Кравченко (1905–1966), радянський функціонер

1944-го втік на Захід. Видав там книжку "Я обрав свободу". У ній описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був.

Марко Желізняк (1893–1982), фотоаматор із села Удачне на Донеччині

Знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Наважився підписати фото тільки після смерті Сталіна у 1950-х. "Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією", — говорив.

Нестор Білоус (1889–1972), колгоспний сторож із села Леб'яже на Харківщині

Із 1911 року вів щоденник, у якому, зокрема, описав голод 1921–1922‑го і Голодомор 1932–1933-го. Засудже­ний до шести років в'язниці — за "контр­революційну діяльність, спрямовану на підрив колгоспного ладу".

Олександра Радченко (1896–1965), вчителька з Харківщини

Свій щоденник присвятила дітям: "Щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм". Засуджена до 10 років таборів.

Вільям Генрі Чемберлин (1897–1969), американський журналіст

З осені 1934-го надсилав репортажі про Україну до редакції бостонської газети "Крістіан Сайнс Монітор". Через 10 років видав у Нью-Йорку книжку "Україна: пригнічена нація".

Улас Самчук (1905–1987), український письменник

1934 року завершив роботу над романом "Марія" — першим художнім твором на тему Голодомору. Видав його у Львові, що тоді був у складі Польщі. В Україні роман уперше опублікували ­1991-го.

Рафаель Лемкін (1900–1959), американський юрист

Автор статті "Радянський геноцид в Україні" та книжки "Правління Осьових сил в окупованій Європі". Вперше застосовував термін "геноцид" до Голодомору 1932–1933 років.

Роберт Конквест (1917–2015), американський історик

Видана 1986‑го його книжка "Жнива скорботи" — найґрунтовніша наукова праця про Голодомор. 2005-го отримав найвищу цивільну нагороду в США — "Президентську медаль Свободи".

Джеймс Мейс (1952–2004), американський історик

Зібрав майже дві сотні свідчень про Голодомор. Був ініціатором запалення свічок на знак пам'яті за померлими.

Володимир Маняк (1934–1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936–1993), українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти

Із 1987 року збирали документи та свідчення понад тисячі очевидців геноциду. Опублікували їх 1991-го у книжці "33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал". Зокрема, там сказано: "Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу".

×