26 квітня 1986 року Олександр Дубенко, старший уповноважений карного розшуку управління Південно-Західної залізниці, прийшов на роботу, і черговий доповів: ніч пройшла без особливих пригод, тільки на Чорнобильській АЕС стався вибух. Дубенко спокійно пропрацював весь день. А о пів на п"яту ранку 27 квітня його розбудив телефонний дзвінок: "Тривога! Терміново в офіс!".
— Приїжджаю, а начальник кричить, щоб гнав назад і перевдягався у форму. Доки приїхав, жінка каже, що дзвонив і казав, щоб ще трилітрову пляшку води взяв, — згадує Олександр Миколайович, 56 років. — Поки вернувся на роботу, перша група наших уже відправилась у Чорнобиль. Ми під"їхали близько п"ятої вечора і змінили їх. Хлопці стояли якісь чи то втомлені, чи то сонні, хтось блював, хтось білий як стіна, і хто в чому — хто в шинелі, хто в робочому... Товариш із керівництва цієї групи підізвав мене до себе й каже: "Щогодини по трошки приймати, хто б там що не казав. Ось тобі ключ від сейфу, там банка горілки стоїть".
Дубенко повинен був охороняти залізничну станцію Янів, товарні потяги на колії. Але прибували і пасажирські.
— Приходить поїзд Москва–Хмельницький, вивалює повно народу. А нас двоє чоловік плюс двоє солдатиків. І весь цей народ валить. Ти їм розказуєш, що в місто не можна, а вони тобі: в мене діти, мені в командіровку, треба відмітку поставити. Жінки кричать. Я кажу: у місті нікого немає, всіх евакуювали. Але ж силою не заставиш, а казати, що насправді відбулося, нам забороняли. Ми тоді навіть протигази не вдягали, які привезли з собою — щоб паніку не сіяти, — Олександр Миколайович, уже з сивим рідким волоссям, говорить повільно. Він провів на посту три дні — із 27-го по 29 квітня. — 27-го майже всіх евакуювали, а наступного дня зранку бабці електричками верталися, бо в них там коровка недоєна, свинка ненагодована. А 29-го прилетів вертольот і скинув нам костюми хімзахисту.
Дивно, як він після того ще п"ять років прожив
Загалом цікаво було — погуляти по місту порожньому, наприклад. Нас поселили в дім локомотивних бригад. Прийняли душ, поспали кілька годин. Кажу: пішли, може щось нариємо поїсти. Але в Прип"яті все було закрито. Поїхали в Чорнобиль — а там життя як ні в чому не бувало. Зайшли в ресторан, пообідали за свої гроші. Якийсь борщ, друге... А потім думаю: треба подзвонити додому. Приходимо до телефонної будки, а там черга. І зв"язку немає. Усе обрізали зразу.
Коли приїхав додому, у під"їзді, за порадою медиків, Дубенко роздягнувся до трусів, одяг залишив за дверима і зайшов до квартири. Дочка сміялася, коли його побачила. Наступного дня пішов на роботу. А 5 травня опинився в лікарні.
— Був у нас у палаті сторож, він на воротах станції сидів, — згадує Олександр Миколайович. — То він розказував: "Сиджу у сторожці, і тут як бахне! Думаю: що таке? І знову як бахне! Вийшов і забув кашкета. Дивлюся, а по верхівках дерев наче вогняний шар покотився, потім упав на дорогу і котиться біля мене". А це була плазма. Уявляєте, яка там доза була? Дивно, як він після того ще п"ять років прожив. А я з того часу кожен рік у лікарні.
За першу групу інвалідності Олександр Дубенко отримує 300 грн доплати до пенсії.
2 
1
Коментарі
1