— Донецк, Горловка, Волноваха! — кричать таксисти і водії автобусів на платформі залізничного вокзалу міста Костянтинівка на Донеччині вранці 18 липня.
О 12:12 виходжу з потяга "Інтерсіті" на розбиту платформу. Це — кінцева станція. Цим потягом приїхали багато військових у формі, зі спорядженням. Їдуть у місто Бахмут, де базується 54‑та бригада Збройних сил України. Об'єднуються і беруть таксі по 50–60 грн із людини.
Я також їду до Бахмута. Іду за ними на автотрасу повз сараї. Водій Андрій відчиняє дверцята "КІА" з литовськими номерами.
— За полчаса доедем. Дороги у нас не очень, — розводить руками. — Хоча в Києві недавно був — там не краще.
За 15 хв. доїжджаємо до блокпосту на виїзді з міста. Там — черга з десятка машин.
— Зробимо по-волонтерськи, — Андрій обганяє усі й стає попереду.
Нацгвардієць просить показати паспорти і питає, куди і для чого їдемо. Дивиться місце реєстрації. Пропускає, бажає щасливої дороги.
— Тут хлопці поки що нові, довго перевіряють. У них ротація, — говорить Андрій. — А 2014-го що творилося! Головними сєпарами завжди таксисти були. Везли машини повні зброї — їх не зупиняли.
Я був волонтером у перші два роки війни. Допомагали батальйону "Донбас" у Дебальцевому. Були в нас хлопці з Донецька, Луганська. Потім багато хто повернувся. Помикалися тут, але не змогли влаштувати своє життя. Нікого не засуджую. Друг учора дзвонив. Мама — лежача, з хворим серцем. Умов для перевезення немає. Каже, якщо я її повезу, то вб'ю. Був хлопець із Луганська, волонтер. Нервовий такий став після Дебальцевого. Не зміг роботу знайти. Поселили у літньому таборі в полі. Опалення немає. А взимку як бути? Повернувся, коли запропонували роботу — він залізничник. Там житло.
Добираємося до Бахмута за півгодини. Впадає в очі чистота на вулицях і багато трояндових алей.
— Наше місто — купецьке, — каже Андрій. — Усі сусідні будувалися навколо промислових підприємств і шахт. А тут добували сіль і торгували нею. Ціни на продукти — такі ж, як у Києві. З Донецька приїжджають за їжею. Не дешевше, але смачніше. Туди стали везти продукти з Росії. А я думаю, що їх роблять у підпільних цехах. Молоко, як вода.
Проїжджаємо кілька наметів біля залізничного переїзду поблизу Бахмута. На одному написано "Слава нації!". Людей там немає. Над переїздом майорить синьо-жовтий прапор.
— Це те, що залишилося від блокади. Не розумію, який сенс був перекривати в одному місці, — говорить Андрій.
Має на увазі торговельну блокаду окупованих територій Донбасу. Її учасники — народні депутати й активісти, перекрили цей і кілька інших переїздів у лютому торік. Добивалися припинення торгівлі з окупованими регіонами. У квітні того ж року президент Петро Порошенко узаконив блокаду, підписавши відповідне розпорядження.
Висаджує мене біля готелю "Бахмут", що вважають найкращим у місті.
— Раджу сходити в книжковий магазин "Еней". Його відкрив ветеран АТО "Батя", — додає Андрій. — "Еней" — позивний загиблого побратима (боєць батальйону "Донбас" Антон Цедік загинув під Іловайськом у серпні 2014-го. — ГПУ).
О 18:00 на залізничному вокзалі Бахмута людей майже немає. Поряд — міжнародний автовокзал. Перехожі порадили їхати звідти на Майорське — контрольний пункт в'їзду-виїзду на окуповану територію. Він у 25 км від Бахмута.
Будівля станції обвішана оголошеннями. Яскраві вивіски пропонують поїздки до Москви, Курська, Пітера, Воронежа, Орла, Тули, Бєлгорода, Ростова. Українських міст у переліку майже немає. На пероні перемовляються двоє нацгвардійців і з десяток таксистів.
За кілька хвилин приходить двоповерховий автобус із Москви. З нього висипають люди. Роз'їжджаються машинами. Станція порожніє.
На набережній річки Бахмутки гуляють пари. Річка зміцнена сіткою, обидва береги бруковані. Уздовж них висадили троянди й поставили лавочки. Усі вони зайняті молодими парами чи матерями з дітьми. Річка заросла ряскою, але загалом чиста.
Друзі запрошують зустрітися в ресторані "Біблос" на центральній вулиці Свободи. Сідаємо у відкритій бесідці з колонами у грецькому стилі. Грає жива музика — пісні Віктора Цоя. Замовляємо сьомгу з дерунами й котлети Пожарського з дрібно нарізаних шматків курки. Багато смачних закусок: салат цезар, нарізка з язика й балика, пряні закуски з кабачків. Пропонують вино й пиво. У дворі працює фонтан, є ще кілька таких бесідок. Усі зайняті.
— У меню є устриці, — розповідає друг 33-річний Павло. — Вчора спробував — смачні. Правда, в Києві дешевші. Спитав, звідки везуть — кажуть, Франція. Тут вечеряю вже три дні. Ресторан весь час забитий під зав'язку.
19 липня розмовляю з місцевим активістом 30-річним Миколою в закладі "Фрідом хаб". Просить не вказувати його прізвища.
— Стараемся что-то делать в городе. Сейчас вот появились бюджеты участия, можно подавать свои проекты, — каже Микола. — Але якщо з мером Олексієм Ревою не дружиш, ні копійки звідти не отримаєш. Я не дружу. Його тут називають Бахмут-Баші.
Править уже 27 років. Як обрали ще 1990-го, так весь час переобирали. Весь бізнес прибрав до рук. Знайома волонтерка виїхала з Горлівки. Хотіла перевезти свій ресторан і розважальні заклади. Віджали люди мера. Там почалися пожежі. Зараз її бізнес працює в Києві.
Коли місто захопили бойовики ДНР, вивісив їхній прапор над міськрадою. Потім пішов на лікарняний. Повернувся, коли прийшли наші. Володіє всіма перевезеннями. Лише його автобуси возять людей у бік Донецька. Гроші — готівкою в руки, ніяких податків. Золота жила. Приватникам не дають там працювати, блокують на дорозі.
Наступного дня записуємося на екскурсію на завод ігристих вин "Артвайнері". Раніше — Артемівський завод шампанських вин. Їдемо таксі. Екскурсії проходять двічі на день по 200 грн із людини.
Місто — в білбордах із привітаннями до дня Конституції від міського голови.
— Хороший мер, — реагує на мій погляд таксист.
— А де конкуренти?
— Погибли в 1990-е. А мэр наворовался и успокоился. Посмотрите, как в городе чисто и розы красивые.
О 14:00 заходимо на територію заводу.
— Мы одни в Украине делаем шампанское классическим способом — оно дозревает у бутылках. Остальные — по ускоренной технологии, — екскурсовод у білому халаті показує позначки на стіні. — Экспортируем продукцию в Бельгию, Германию, Люксембург, США и даже Австралию и Китай.
— Продажи растут? — питає фарбована білявка років 40.
— Какое там. После войны перестали продавать в Россию, а это была четвертая часть экспорта. Работаем неполную неделю. Зарплаты маленькие.
Після екскурсії смакуємо шість видів ігристого. Наприкінці дають солодкий напій, що пахне полуничним варенням.
— Это — наш ответ иностранному сидру, — піднімає бокал екскурсовод — 6 градусов и очень приятный вкус. За вас, за нас и за Донбасс.
Терористи п'ять разів штурмували арсенал військової техніки
— Как вам наш Бахмут? — працівниця готелю робить наголос на другому складі. — Наголос ставимо по різному — хто як, — відповідає на моє запитання. — Але взагалі-то, звичайно, він для нас Артемівськ.
Бахмут — у 78 км від Донецька і за 20 км від лінії фронту. 2015-го там жили 77 тис. осіб. 1924 року перейменували на честь радянського функціонера Федора Сергеєва на прізвисько Артем. Історичну назву повернули позаторік.
12 квітня 2014-го терористи ДНР захопили місто. З 24 квітня п'ять разів намагалися штурмувати місцевий центр забезпечення бронетанковим озброєнням і технікою. 27 червня того ж року напали на рейсовий автобус із мирними жителями. 6 липня 2014-го місто звільнили українські війська.
У Бахмуті працює завод шампанських вин, добувають кам'яну сіль, глину й гіпс. Є соляний санаторій.
2 
1
Коментарі