— Рідні не знали, що служу. Сказав лише друзям. Дізналися, що я в АТО, коли потрапив до бойовиків, — каже 26-річний Іван Тиренко. Він понад півтора року провів у полоні. Звільнили 27 грудня 2017 року під час обміну.
Спілкуємося у палаті лікарні "Феофанія", підпорядкованій Державному управлінню справами. У палаті — два ліжка. Іван просить сусіда вийти. Сідає, під час розмови часто нервово махає руками.
Родом із міста Бердянськ Запорізької області. Мати працювала лікарем, батько покинув сім'ю, коли Іванові виповнилося 10 років. У родині він — наймолодший, має трьох старших братів і сестру.
До війни їздив на заробітки в Росію. Після останньої поїздки розлучився з дружиною. Має сина 5-річного Кирила. На службу пішов 2015-го.
— Із братом домовилися захищати країну. У військкоматі подали заяву на службу. Його одразу взяли в розвідку. А я залишився в "учебці". Почав шукати спосіб до брата поїхати. Записався у добровольчий загін територіальної оборони, де готували партизанів. Пройшов навчання у "Десні" і поїхав на передок.
Іван мав завдання на окупованій території збирати інформацію. У полон потрапив 8 травня 2016 року.
— На пункті в'їзду-виїзду "Оленівка" бойовики відкрили двері в автобус, зайшли з автоматами. Позаду йшов один із роздруківкою — орієнтуванням на мене. Фото з "учебки", прізвище, де служив. СБУ шукає, хто міг здати зі своїх.
Відвернувся до вікна. Вони роздивлялися всіх молодих чоловіків. Коли повернувся, отримав прикладом в обличчя. Витягли з автобуса, поклали лицем донизу. Дулом у потилицю вперлися, руки за голову. Казали, смикнуся або дихну — стрілятимуть. Їх було шестеро чи восьмеро. Було страшно. Кілька разів просив, щоб не гралися зі мною, а розстріляли.
Івана Тиренка кинули у підвал колишнього управління боротьби з організованою злочинністю в Донецьку.
— Узяли о десятій ранку і допитували до 12-ї ночі. Лежав на підлозі. Інколи підіймали, щоб зробити "тапік" — телефонні дроти накрутити на пальці й пустити струм. Відчуття сильніші, ніж від розетки. Зламали ребра. Їхній лікар еластичним бинтом перев'язав і сказав: "Здоровий". Я ж "укроп", "каратєль", людоїд. Вони так говорили. Хотів відповісти, але на голові був пакет.
Прив'язали наручниками до сейфу. Так просидів до дев'ятої ранку. Потім перевезли в ізолятор тимчасового тримання. На 29-й день приїхав чоловік із "прокуратури". Почав допитувати, але не бив. На 30-й день випустили. Щойно переступив поріг, затримали ті самі, що ламали мене. Знову — на підвал.
Вісім днів там здалися дуже довгими. Заходили в будь-який час. Не могли зрозуміти, хто я — "правосєк", "Азов" чи "Айдар". Усі добровольчі батальйони називали, і я за них отримував. Знали, що із загону територіальної оборони, але не знали, під ким він. Били, знущалися. Плоскогубцями зривали ніготь. Боляче, але швидко минає. В якийсь момент перестав боятися. Стало все одно, що зроблять.
Двічі на розстріл вивозили. Руки за спиною в наручниках. Коли зняли з голови пакет, побачив поле, яму вириту. Вперше — лише заряджали автомат і гатили в повітря. Вдруге — направляли дуло в голову. Потім різко прибирали і вистрілювали. Казали, може пощастить.
До вересня 2016-го родичі не знали, що Іван Тиренко перебуває в полоні.
— Ніхто не знав, де я. Придумав, як повідомити рідним про полон. Маю виразку шлунка. Від сильних знеболювальних можу померти. Дізнався, коли медсестра приходить, коли йде. Як пішла додому після шостої вечора, попросив пігулку від зубного болю. Дали пачку. Випив половину й за півгодини стало погано. Бойовики викликали "швидку". Забрали до лікарні. Сказав, що в мене алергія на ліки і треба знати, які можна колоти. Довго вагалися, але подзвонили рідним. Сказали, що я в Донецьку за адресою: Молодіжна, 14.
У палаті охороняв терорист з автоматом. Лікарі спершу думали, що я свій. На гауптвахті були їхні алкоголіки, ті, хто щось украв у частині, СОЧі (самовільно покинув частину. — ГПУ) і решта. Коли дізналися, що "укроп", не надавали допомогу, доки не наказав якийсь начальник. Казали: "Хай він здохне".
22 листопада 2016-го Тиренка перевели у 97-му колонію Макіївки.
— Переживав, щоб не захворіти на туберкульоз. Там вогко і багато пилу. Старався мити частіше підлогу. Для гігієни — лише холодна вода. Взимку 8 градусів тепла в камері вважали комфортом. Спав, поки не починало трусити від холоду. Прокинувся — поприсідав, походив. І так усю ніч.
У мене забрали спортивний костюм, джинси. Рідні передавали речі. Бойовики вибирали, на кого що підійде. Писав правду — тримають, як собак, годують кашею на брудній воді. Деякі хлопці просили додаткову пайку. Я б їм свою віддавав, якби не били. Коли не їси, за це б'ють. Якось сусід Саша Даркін сказав, що у ній є мишачий послід — я два дні не їв, викидав.
25 грудня 2017 року бойовики ввімкнули радіо й ми почули, що буде обмін. До останнього не знали, хто потрапить у списки. Не вірили, поки нас не повантажили у "воронок". Мене чомусь оформили як цивільного. Але в Харкові мав розмову з президентом. Порошенко обіцяв поновити на службі.
У палату заходить лікарка.
— Це ви психологи? — питає. — Нам мали прислати двох, щоб працювати з полоненими.
У Івана зламані ребра і гематома, що за два роки не розійшлася. Ребра зрослися неправильно. Бойовики вибили йому чотири зуби.
— Усі кажуть, що дуже змінився. Та я залишився патріотом. Змінилося ставлення до життя і людей. Не вірю нікому. Не підпускаю близько, як раніше. Став роздратований, іноді, як псих. Святкували Новий рік на Софійській площі у Києві. Поряд розірвалася петарда — я впав на землю. Часто сниться затримання. Маю проблеми зі сном. Можу заснути о четвертій ранку, а прокидаюся о сьомій.
Іван дістає з тумби біля ліжка фото розміру 10 на 15 см. Там у нього на колінах сидить хлопчик років трьох.
— Тут він ще малий. Хотів би бачити сина, але не виходить.
За годину розмови до чоловіка заходять п'ятеро побратимів. Просять зразок заяви, щоб лікарі дозволили поїхати на виставу.
Дружина поїхала у Єнакієве
Поки Іван Тиренко був у полоні, його покинула друга цивільна дружина.
— Під час обміну нас перевіряли, щоб нічого забороненого не було, — розповідає Тиренко. — Проходили через рамку металошукача. У наметі давали телефонувати. Подзвонив додому, брат підняв слухавку. Довго розпитував — не вірив, що це я. Попросив дати трубку дружині. Сказав: "Не засмучуйся, але вона поїхала в Єнакієве".
У Києві вранці 28 грудня зустріли знайомі. Були й такі, які мене знали, а я їх — ні. У лікарні провідували, привезли одяг. Людей два роки не бачив. Зустріч із мамою була радісна. Але не люблю, коли плачуть. Тікав, щоб не бачити цього.
3 
1
Коментарі