Родина відлюдників Сіриків живе біля села Підлісне Червоноармійського району на Житомирщині. Автобус із Житомира їде до них понад 2 год. Потім потрібно йти вздовж струмка через ліс. Біля стежки стоять вказівники "До Сіриків". Виходимо до необгородженої галявини, по периметру якої ростуть 300 ялинок. Їх висадив 52-річний Іван Сірик для своєї дружини Вікторії, 42 роки. Цього року планує висадити стільки ж дубів навколо помістя.

— Ми чекали вас ще минулого тижня, — зустрічає Іван. Проводжає до хати, вкритої соломою.

Іван бородатий, із волоссям до плечей, одягнений у шорти і сорочку з льону. Голі ноги почервоніли від морозу. За ним іде син 12-річний Степан. Він у лляній сорочці, з довгим волоссям. Схожий на дівчинку.

— Мені наснився сон, в якому я відчув сором'язливість. Ось прочитайте в родовій книзі, — Іван показує блокнот, в який записує, що робив, що снилося. — Ми вже звикли, що як ми собі голі снимося, то гості будуть. Ось перед візитом телевізійників Вікторія побачила уві сні багато гостей у хаті, а я ходжу між них без трусів. У саманній хаті три кімнати, площа кожної близько 2 кв. м. Вони з'єднані кімнатою, посеред якої стоїть пічка.

— Ми в хату тільки взимку заходимо, улітку вона пустує, бо в майстернях працюємо. Спимо цілий рік на сіновалі. Зробили над ним скляний дах, щоб бачити зорі. Спостерігаємо за птахами, летючими мишами. Туалет не робили. Ходимо в ліс, це недалеко.

На плиті гріються каструлі з водою. Підлога встелена сіном. У хаті пахне сушеною травою.

— На плиті ми не готуємо, лише гріємо воду, — підіймає кришки Вікторія. — Тут чебрець заварюємо, у ньому купаємося. Тут луг варю. Вигрібаю попіл із грубки, заливаю водою. Не дивіться, що вода темна, випрані в лугу сорочки білі й чисті.

Вікторія хвалиться, що за вісім років життя на природі навчилася обходитися без побутової хімії.

— Переїхати сюди було нашим спільним рішенням. Вісім років тому ми були успішними художниками в Москві. Іван знімав кліпи для театру, робив ілюстрації для книг, відкрив свій цех виробництва меблів із фарфору. Нас запрошували на роботу в Чехію. Але я почула по радіо про Дольмени на Кавказі. Після поїздки туди вирішили закрити фарфорову майстерню. Поїхали на Житомирщину жити по-новому. Звідси родом наші батьки.

Над плитою висить решітка, на якій сушиться гарбузове насіння і лікарські трави.

— Ми стали спочатку вегетаріанцями, а потім сироїдами. Їмо лише свіжі овочі та фрукти. Згодом хочемо перейти на праноїдіння — харчування повітрям. Такі люди вже є. Усе нормально в них працює, у туалет ходять. Просто бактерії в їхньому організмі виробляють всі необхідні речовини з повітря. Організм таких людей омолоджується, можна виростити нові органи. Я, наприклад, собі два зуби виростила. Думала, як вони ростуть. Уже прорізалися.

Родина збираються до озера купатися. Вікторія одягає довгу лляну сукню. Іван іде у в'язаній із лляних ниток сорочці та шортах. Степан бере ковзани. Вони 48-го розміру. Вікторія купила їх, щоб підходили всім членам сім'ї. Найбільший розмір має старший син, 22-річний Тимофій, який живе в Житомирі.

— Він часто буває в нас. Але захотів жити в місті, — каже Іван. — Працює муляром. Його мільйонери запрошують у своїх будинках ремонти робити. Сказав, що хоче знайти дівчину, яка погодиться жити з ним у родовому помісті. Нехай шукає. Коли я з Вікторією познайомився, то за годину запропонував їй одружитися. Був готовий її силою в РАЦС затягнути. А вона й сама погодилася.

Родина Сіриків іде до копанки. Іван рубає сокирою лід. Після купання Вікторія одягається, а Іван набирає відро води і босоніж в одних плавках іде по снігу додому. Заносить до хати невеличкий гарбуз. Каже, що за три місяці випили понад 150 літрів гарбузового соку.

— Бачила колись у супермаркеті, що літр гарбузового соку близько сотні гривень коштує. Соковижималки в нас немає, тремо і через ганчірку видушуємо. Макуху віддаємо собакам, вони гарбузи люблять. Жужу та Фокса годуємо сухофруктами, які настоювали на воді. Самі їмо сушені гриби. Вони на смак, як чіпси. Тільки треба не багато їсти. Бо я колись з'їла півлітрову банку сушених. А це майже відро сирих.

Степан каже, що ходить до школи рідко.

— Зараз у четвертому класі вчуся. Діти дразнять. Ругаються. Волосся їм моє не подобається. Мені вдома краще. Папа навчив малювати, дрова рубати, гончарний круг зробив. Хочу скульптором бути. Більше мені освіта ні до чого.

×