Перший пішохідний туристичний маршрут для незрячих і людей із вадами зору відкрили у столиці. Пролягає парками — Хрещатим, біля Арки дружби народів, на Володимирській гірці, Пейзажній алеї, Вічної Слави та Пішохідним мостом до Труханового острова. Встановили там інформаційні таблички з описом краєвидів на Дніпро й місто — шрифтом Брайля. Тексти створили письменники Любко Дереш, Галина Ткачук, Катерина Бабкіна та інші.
Уранці 11 вересня з незрячими киянами 56-річним Богданом Кунтим та його дружиною Наталією Волошко, 45 років, ідемо до закладеного в середині ХІХ ст. парку Володимирська гірка. Богдан Степанович мав поганий зір із народження, з часом утратив повністю. Він невисокий, у джинсовому костюмі. Несе чорну барсетку й білу паличку. Наталя Віталіївна — брюнетка, у чорних окулярах. Зір утратила 28-річною через нещасний випадок.
— Ми повноцінні люди, просто нам необхідні додаткові потреби. Але в місті про це не думають. Роботи немає. За СРСР всі ми були членами товариства сліпих. Організація тоді мала велику кількість виробничих цехів — складали розетки, прилади. Зараз всі приміщення здають в оренду, люди сидять по домівках, — каже Богдан Степанович.
Табличка розміщена біля альтанки. Нагадує стійку з меню на вході до ресторану. Розміром близько 30 на 40 см. Прикручена болтами до перила та гранітної тротуарної плити. Ліворуч — текст шрифтом Брайля, праворуч — звичайний опис, навіщо її встановили. Наталю тримає під руку син 19-річний Павло. Тихо розповідає, що бачить навколо. Богдан стукає палицею перед собою, тримається біля мене. Проводить пальцями по табличці.
— Тут про альтанку і закоханих, — говорить. — Але раз провів — і руки вже брудні. Як її читати в дощ чи сніг, ніхто не думав. Треба було накриття зробити.
— Лучше аудиосопровождение установили бы. Сюда трудно добраться самому. Как найти эту таблицу? А если приду со зрячим человеком, он мне лучше расскажет, нежели читать, — додає Наталя Віталіївна.
Друга табличка — на оглядовому майданчику неподалік Арки дружби народів. Прохід до стенду затуляють столи вуличного кафе-наливайки.
— Ви людям прохід закриваєте, — кажу продавцям.
— А воно шо, заважає вам? — бурчить у відповідь бородатий торговець.
— Не заставляйте нас поліцію викликати.
Чоловік бачить білі палиці в руках. Мовчки розсуває столи й вибачається.
— Вид Дніпра із Київських гір. Дарує відчуття тихого польоту над водою і містом. Внизу затишний півострів і Поділ, — читає напис Наталія.
Назад рахуємо незручні для незрячих місця від Арки до Європейської площі, звідки починається дорога. Їх вісім — сходинки, металеві труби, літні кафе.
— Не турбуються про незрячих. Хто цими табличками тішитиметься? Повідкривали купу соціальних центрів. Хваляться світлофорами зі звуковими пристроями, вокзалами зі службами супроводу незрячих пасажирів. При цьому машини роз'їжджають тротуарами, паркуються там, — говорить Богдан Степанович.
— Я зустрівся б із мером, най поговорив би з нами про проблеми. Не з керівництвом товариства сліпих, а з рядовими членами. Бо ця організація нічим не допомагає. Там є люди, які хочуть щось робити, але не завжди й не всюди. Ніхто не видає спеціальних приладів з озвучкою. Навігатори, диктофони — усе купуємо за власний рахунок. Вже не кажу про кухонні ваги чи чашки з опцією, що говорить, коли повна. Пільг за світло, газ не маємо. А в Луцьку чи Львові вони є.
— Помогают только христианские организации, общественные, волонтеры, — додає Наталія Віталіївна. — Проводят курсы ориентирования, по работе с компьютерами.
55 000 людей із вадами зору живуть в Україні, за приблизними підрахунками головного офтальмолога країни Сергія Рикова. Понад 10 тис. — діти.
2 
1
Коментарі