— Звонил своему другу из Курской области России. Так никто трубку не взял, может, умер уже, — поправляє кашкета з артилерійськими відзнаками киянин 90-річний Віктор Тихонов. Тримає за руку правнучку 3-річну Софію. 9 травня біля входу до столичного парку Слави кожен ветеран міг безкоштовно по мобільному зв'язатися з однополчанами з інших міст.
— Ванька мой одногодок, вместе служили возле орудия. Я наводчиком был, он подносчиком снарядов. Ещё в прошлом году с ним разговаривал по телефону. Жаль, если умер, — Віктор Аристархович віддає сірий мобільник і йде до Вічного вогню з гвоздиками в руці.
На місці акції стоїть вантажівка часів Другої світової війни. Її кузов застелений синім полотном з емблемою компанії "Київстар". Поряд дівчина у формі Червоної армії набирає з листка номер для жінки в гімнастерці з медалями на всі груди.
— Доцю, ти подивись, чи правильно все, бо без очків я не бачу, — нервово тарабанить пальцями по капоті Катерина Петрівна, 88 років. За кілька секунд у трубці чути кволе "ало".
— Альона, ти мене чуєш? То я, Катя з Києва. Та сама Катя. Ми ж з тобою два мєсяца назад говорили на встречі ветеранов. Поздравляю з Днем Побєди, — усміхаючись, стискає телефон. — Пока йшла, то дев'ять квітів подарували. У нас тут така жара, стоять не возможно. Чуєш, там казали, що померла Люба, яка встрєчу організовувала. Ніби ночью замерзла, а ранком її муж найшов, — навколо неї зупиняються люди, щоб послухати розмову. — Як там твоє здоров'я? Як, ногу зламала? Де?
Розмовляє ще 5 хв., потім віддає телефон дівчині й тисне їй руку.
— Це подруга з Чернігова. Не ходить, на колясці їздить вже, — каже Катерина Петрівна. — Її муж помер ще в 1960-х, то вона всьо життя сама. Нас мало лишилося, а тих, хто в окопах сидів, і то ще менше. Хіба ті, хто в тилу були, як ми — медсестри.
Безкоштовно зателефонувати однополчанам можна було в 37 містах України.
3 
1
Коментарі