"Я вам тут не сильно натупав? Старався не смітити, перед входом тричі витер ноги", — міністр освіти 47-річний Дмитро Табачник дивиться на підошви своїх туфель у дитячому будинку "Колиска надії" у селі Новосілки Києво-Святошинського району столиці. 21 березня тут відзначали 11 років від дня заснування.

Дмитро Табачник із "регіоналом" Максимом Луцьким, 34 роки, сідає у першому ряді.

— У нас живуть 28 дітей, — розповідає директор закладу 35-річна Тетяна Петруннікова. — Цього тижня приїхали троє нових. Вони не пройшли реабілітації, тому поводяться невиховано. Зараз на них важко дивитися, але з часом вони стануть дітьми, яких захочуть усиновити.

Новенькі, двоє хлопців і дівчина, сидять у кутку. Голосно сміються та перекривляють інших дітей. Усі підстрижені дуже коротко. Вихователька виводить їх за двері. Одному з хлопців затуляє долонею рота.

На сцену виходять троє 7-річних хлопців-циганчат. Роблять сальто, стоять на головах. Міністр кричить "браво".

— Ці хлопчики у нас рік живуть, — говорить вихователька Ірина Колесніченко. — Шані завів моду на танці. Тепер всі діти танцюють хіп-хоп. Коли він до нас приїхав, ні російської, ні української не розумів. Із нього діти сміються, бо замість "він" каже "вона". Про чоловіка говорить: "Вона прийшла і сказала".

Дмитро Табачник фотографується з 28 вихованцями інтернату. Найнижчого хлопця, який стає біля нього, підштовхує вперед.

В ігровій кімнаті з десяток малюків повзають по килимку. Складають пазли із зображенням героїв мультфільму "Ну, постривай!".

— Як тебе звати? — міністр питає одного з хлопчиків. Той тихо відповідає, позіхає. — Давид? Ну, ти справжній філософ. Тільки чомусь спати хочеш.

За руку вітається з 14-річним Владом. У того чорні брови, виглядає старшим.

— Владік гарно малює, хоче стати футболістом, — розповідає кучерява 8-річна Таня. — Над ліжком повісив малюнок мотоцикла своєї мєчти. Обіцяв мене покатати, як виросте.

Урядовець зауважує, що футболіст — це не професія. Радить серйозніше підійти до вибору.

Іде до хлопчачої спальні. Там чотири двоярусні ліжка.

— А діти де більше спати люблять — нагорі чи внизу? — цікавиться в директорки. — Ми з батьками раніше жили у кооперативній квартирі. У нас із братом (молодший брат Михайло Табачник — бізнесмен, один із власників товариства "Інтерспорт". — "ГПУ") була спальня 7,5 на 8 метрів. Спали ми на такому самому ліжку. Весь час воювали, хто вгорі спатиме. Я здоровіший був, тому завжди перемагав. Мама постійно казала: "Дай ему вверху хоть немного поспать, он так тебя просит". Я дозволяв, але брат за це застеляв мою постіль.

5-річний Богдан бере Дмитра Володимировича за руку. У кулачку тримає сім гострих пластмасових шабельок. Міністр висмикує руку.

Виглядає у вікно, питає, чи мають діти присадибну ділянку.

— У нас на грядці ростуть лише малина і смородина, — відповідає Тетяна Петруннікова.

— У мене трудовий стаж по смородині з 1966 року, — хвалиться міністр. — Моя баба з дідом на дачі вирощували смородину і зємляніку. Баба часто казала: "Онучку, набери мені ягідок". Тоді горів бажанням її, як слон, витоптати.

— Наші діти ягоди не дуже їдять, — відказує Тетяна. — Вони цукерки найбільше люблять. Деякі умудряються по п'ять штук взяти. Тоді під ліжками обгортки знаходимо.

— Мій брат теж дуже цукерки любив, — Дмитро Володимирович знімає окуляри, тре очі. — Мама завжди їх порівну між нами ділила. Я свої складав у коробку і тримав під ліжком. Якось вирішив скуштувати. Беру одну, а там тільки обгортка, другу — те саме. Брат дуже артистично їх складав. Одразу й не помітиш. Після цього я питав його: "Як тобі не соромно?" А він: "Що ти таке кажеш? Я навіть туди не заходив".

Троє дівчат смикають міністра за чорний піджак під розстебнутим пальтом. Запрошують подивитися, як вони вміють застеляти ліжка. Той відмовляється, каже, у дівчачі спальні не ходить. Іде до навчальної кімнати.

7-річний Давид тягне гостя за руку. Він обіймає хлопця за плечі, гладить по голові. Сідає за парту біля стіни.

— А тебе Коля звати? — питає одного з хлопців. Той киває.

— А звідки ви його знаєте? — зазирає в очі школяр у смугастій сорочці.

— Я п'ять років тому тут був, — відповідає міністр. — Запам'ятав Колю, бо у нього брови наче з мультфільму — уголком. Он у Жені брови рівні, й у Колі рівні.

— А у мене які? — питає третій школяр.

— У тебе нормальні, як і в мене, — відказує Дмитро Табачник.

×