У Київ їдуть працювати нянями і водіями
— Якби не Петро, ми в столицю не рипалися б. Його запросили на роботу, а я самого відпускати боялася, тому вдвох поїхали. У Рівному нас тримали тільки батьки. Я працювала у банку на 2,5 тисячі гривень. Пєтя отримував до 4 тисяч за роботу з дому — писав ігри для мобільних телефонів. На життя вистачало, але зібрати на свою квартиру шансів не було, — каже 30-річна Надія Бабич з Рівного.
У березні з чоловіком Петром, 32 роки, переїхали у Київ.
— Петро працює програмістом, отримує 12 тисяч гривень у місяць, — говорить Надія. — Був третім у черзі на посаду. Пройшов три тестування і дві співбесіди. Два перші претенденти відмовилися, просили зарплату в доларах. Переїжджати у кризу до Києва боялися, а ми ризикнули. Фірма чоловіку на перші три місяці зняла квартиру. Платила за неї 7 тисяч у місяць. Зараз ми шукаємо нове житло за 4–4,5. Цю не потягнемо. У Рівному знімали двушку з євроремонтом за 2 тисячі.
У шлюбі живуть чотири роки.
— Якби мали дітей, на переїзд не наважилися б. За няню прийшлося б віддавати стільки ж, як за квартиру. В київський садок без черги і прописки не проб'єшся. За приватний треба від 4 тисяч платити.
До Києва взяли дві валізи одягу, — продовжує. — З техніки — праску й електрочайник. Знайомі переїжджали на півроку раніше. Зняли порожню однокімнатку за 3,5 тисячі. З Рівного везли пральну машину, холодильник, кухонний куточок, диван і дві шафи. За грузоперевозку заплатили 3 тисячі. Через чотири місяці господар виставив житло на продаж. Договір з квартирантами розірвав. Вони мусили нову шукати, знову замовляти грузчиків і машину, аби переїхати.
Перш ніж пакувати чемодани, почали в інтернеті шукати мені роботу, — розповідає Надія. — Спочатку розсилала резюме, потім виставила його на кількох сайтах. Пропонували йти касиром у супермаркет, консультантом у будівельний магазин, розносити книжки і втюхувати китайські медпрепарати. Зарплату давали вдвічі вищу, ніж мала вдома. Але в мене вища економічна освіта. Тато через знайомого знайшов місце у приватному вузі. У Рівному закінчую аспірантуру. В Києві маю пару годин і чотири групи заочників. У місяць набігає 3,5 тисячі гривень.
Петро має один вихідний на тиждень, але я в неділю працюю. Додатково займаюся репетиторством, допомагаю двом студенткам писати дипломні роботи.
Половину чоловікової зарплати переводимо у долари і відкладаємо. Решта йде на квартиру, комунальні послуги і проїзд. За мою купуємо продукти. З одягу беремо найнеобхідніше.
Родичі радіють, що ми вирвалися з провінції. Друзі заздрять. А я знаю одне, що ми тут ненадовго. Хоча чоловікові в Києві подобається і нікуди переїжджати не хоче. Мріє назбирати на квартиру. За рік фірма обіцяє підняти зарплату на 5 тисяч гривень.
— Раніше основний потік людей був із Волинської, Тернопільської, Закарпатської та Івано-Франківської областей, де найнижчі середні зарплати — від 2,7 до 3 тисяч гривень. Тепер, хто їздив на заробітки, пішов воювати. Зараз 80 відсотків шукачів житла і роботи у столиці — з Донбасу. На роботу їх беруть зі скрипом, а на квартиру поселити — ціла проблема. Власники просять брокерів не пропонувати квартирантів із донецькою пропискою, — каже 39-річна Євгенія Овсієнко, менеджер кадрового агентства.
У Києві жінки влаштовуються на роботу нянями і прибиральницями, чоловіки — будівельниками й охоронцями. Няня має 8–10 тисяч гривень. 7–8 тисяч платять водіям з власними авто, яких беруть у службу таксі чи доставки. До 5 тисяч отримують продавці-консультанти, 3–4 — оператори в кол-центрах. Але щоб знімати квартиру, мати за що їсти, одягатися та відкладати гроші, треба заробляти хоча б 10–12 тисяч. Зараз рідко переїжджають із сім'ями. Їде чоловік або дружина, винаймає койко-місце у хостелі, щомісяця висилають гроші додому.
4 
1
Коментарі