— Характер бойових дій змінився. Раніше були відкриті обстріли. Бойовики та найманці Кремля робили необдумані кроки, пиячили і стріляли. За п'ять років навчилися воювати. Стали непередбачувані. Хоча допускають серйозні помилки. У них втрат більше, ніж у нас, — каже розвідник 35-річний Анатолій, позивний "Ворон". Із кінця 2013-го служить у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Військове звання — молодший сержант.
Зустрічаємось на території військової частини у Львові, де дислокується бригада. Анатолій одягнений у військову форму і в чорних окулярах. Обличчя приховане шарфом, з метою безпеки. Видавати особистість військового не можна.
Анатолій родом із міста Золочів Львівської області. Вчився у Львівському університеті ім. Івана Франка на історика. З 2002-го по 2004 рік служив у Одеській області в Ізмаїльському прикордонному загоні, в другій прикордонній заставі.
— У зону антитерористичної операції потрапив 23 травня 2014-го в табір "Довгенький" під Слов'янськом, — розповідає Анатолій. — Бойовики вже понаставляли блокпостів, робили вишкіл для своїх "козачків". Мене направили в конвой. Супроводжували танками боєприпаси, зброю, продовольство. Мав два-три виходи в день. Приходив у табір, падав і засинав, не знімаючи броніка. Кілька разів потрапляв у засаду. На другу ротацію потрапив у штурмову роту. 13 липня, після того, як наші війська зайняли позиції у Слов'янську, отримали завдання йти рейдом на Луганський аеропорт.
— Мали дійти до своїх, бо їх узяли в кільце. Довго не отримували продовольства і боєприпасів. Дорогою бойовики обстрілювали нас із мінометів. В аеропорт заходили вночі з боку села Розкішне Лутугинського району. Я їхав за першим танком, у якого бойовики двічі влучили з гранатомета. Танк спалахнув, як сірник. Із нього встигли вилізти командир і наводчик. Механік не встиг. Адреналін зашкалював. Узявся одразу гасити вогневі точки. Із нами був 8-й полк спецпризначенців. Хлопці прикривали. В аеропорт вдалося потрапити з другого разу. Зістрибнув із БТРа і побачив, що в мене всі штани в крові. Отримав осколки в коліно. Кілька їх витягли ще в аеропорту. Решта залишилися. Тиждень шкутильгав.
Пальцями показує приблизну величину осколків. Найбільший, що в нього влучив має 1,5 см. Про поранення розповідає спокійно. Часом жартує.
— В аеропорту наших було понад 200 чоловік. Розмістилися в терміналі на першому поверсі. Постягували туди дивани, поставили телевізор, — згадує Анатолій. — Води не було. Набирати їздили за 2 кілометри. Бувало, дають наказ: "По воду", усі голову схилили й не зголошуються. Страшно. Поблизу то по бункеру з "Тюльпана" гатять 240-міліметровим мінометом, то з артилерії. Казав командуванню: "Я воду набирати не буду, але в охороні постою". Знайшлося ще троє сміливих. Узяли з півсотні 5-літрових баклажок. Набираємо воду і в танк грузимо. Аж тут передають команду: "Європа-22, "Гради". Водій подумав, що ми вже на БТРі — педаль у підлогу і поїхав. Мене та ще двох залишив. Попадали на землю. Знайшов укриття між каменів, скрутився в клубочок, помолився. На війні всі молитви згадуєш. Обстріл тривав кілька секунд. Встали, обтрусились і понад 2 кілометри йшли до аеропорту пішки. Так їздили раз у два-три дні. Воду пили. Посуд не мили, бо харчувалися сухпайками. Але були між нас унікали, які милися нею двічі на день.
31 серпня почався відступ.
— Наших було до 300 десантників, — продовжує Анатолій. — Лишали там усе, що можна. Виходили групами по кілька десятків у бік Георгіївки. Росіяни обстрілювали щільно. В ніч на 1 вересня пройшли до 20 кілометрів.
Повернувся додому, підлатав здоров'я і пішов на другу ротацію у грудні того ж року. Був під Старобільськом три місяці. Там командир запропонував стати розвідником. На полігоні в зоні АТО пройшов навчання з теорії, рукопашного бою, маскування. За кілька тижнів мене відправили у Золоте-4. Там контролювали контрабанду. Зараз — збираємо інформацію про противника. Їхню техніку, вогневі точки, кількість бойовиків. Іноді отримуємо наказ захопити полонених.
У нашій роботі що менше людей, то краще. На завдання йде максимум шість розвідників. Не беремо із собою ні рацій, ні мобільних телефонів. Прислуховуємося до будь-якого звуку. Спілкуємося системою знаків. Сидимо й пильнуємо ворога. Бувало, по 8 годин.
У кімнату на прохідній, де говоримо, входять двоє чоловіків. Один — у військовій формі, другий — у джинсах і светрі, тримає пакет із передачею. На вигляд, обом до 25 років. Сідають за сусідній стіл. Обговорюють щось емоційно, але майже пошепки. За півгодини розмови прощаються.
— Раз російські найманці попали в руки. Під Зайцевим 2015-го бойовики їхали на завдання. Водієм їхнього танку був бурят. Сплутав дорогу. Виїхав на наш БТР. Хлопці вилізли і сказали, що їхали з нами випити. Їх було троє. Мали півпляшки горілки, були трохи вгашені. Ми їх прийняли, передали СБУ. Всі 1991–1993 року народження.
Розказують однаково: "Я — кухар. Мене привезли сюди, стрельнув три рази — заставили. Але підтримую Україну". Знімаєш із нього кітель — на передпліччі слід від автомата, гематома. На вказівному палці мозоль від курка. Руки в мазуті — значить регулярно зброю чистив.
Одного росіянина годину переконував здатися. На Донбасі він воював із 2015-го. Мав жінку і 6-річну дитину. Чув по телевізору, що з полонених українці знущаються. Просив вистрілити йому в голову.
— В умовах сучасної війни ніхто впритул до ворога не підходить. Того, що дає техніка, — достатньо, — каже "Ворон". — Хоча мав операції, коли треба було максимально наблизитись. Чув, як російські найманці говорили про наших. Дуло автомата одразу ж повернулося у їхній бік. Хотів вистрілити. Командир стримав. Наказав не робити шуму.
Згадуючи про бойовиків, "Ворон" говорить емоційно і швидко. Активно жестикулює.
— 3 квітня 2017-го пішов на завдання з чотирма побратимами. Мав розвідати вогневі точки бойовиків. Шукали пробоїни у їхній обороні, рахували, скільки в них людей, яка зброя, з яких точок працюють найчастіше. Почули з хлопцями стрілянину. Повернулися на позиції, почали давати відповідь. Мені прилетіла за спину граната із СПГ. Ударною хвилею трохи "посунуло", але автомата з рук не кинув. Знепритомнів секунд на 2. Командир привів до тями.
У тому ж бою поранили побратима, який сидів за півметра від мене. Куля пройшла крізь дві щоки. Ще одного контузило. Я всіх завів у медпункт. Там помітили поранення — три великі осколки від гранати влучили мені в лопатку. Два дістали, один залишили. Дрібніші, які попали в руку, виколупував ножиком. Болю не відчував.
— Багато наших розвідників ідуть у Французький іноземний легіон. Працюють охоронцями у фірмах. Деякі виходять на пенсію. Доки маю силу — служитиму. Дружина просить залишити армію. Не можу.
146 днів українські бійці боронили Луганський аеропорт 2014 року. 7 квітня, після проголошення ЛРН і ДНР, щоб уникнути захоплення, в аеропорт перекинули війська Львівської 80-ї аеромобільної бригади. 11 червня 2014-го летовище закрили через бойові дії. За три дні туди направили транспортні літаки — три борти Іл-76. Один приземлився успішно, другий збили бойовики, третій — змінив курс. Після цього авіасполучення з аеропортом припинили. У ніч на 1 вересня з нього вийшли всі українські військові. 13 із них загинули. Летовище відтоді контролюють бойовики ЛНР.
4 
35413
Коментарі
1