"Трапилася машина, яку треба було перегнати на Донбас. Я її привіз і залишився"

 

— Для мене бути добровольцем — основне. Якби побачив щось, що не збігається з життєвими принципами, продов­жив би пошуки "свого" військового формування. А тут прийшов і зрозумів, що все гармонійно. Немає розбіжнос­тей в ідеології та практичних моментах, — каже 29-річний Михайло Адамчак.

Він — музикант. Працює во­дієм-парамедиком медичного батальйону "Госпітальєри". Його екіпажі возили до шпиталів поранених із Пісків під Донецьким аеропортом, Гнутового і Широкіного на Донеччині. На фронті — від січня 2015-го.

Ви були на обох Майданах?

— Був. Під час першого Майдану я був іще першокурсником. Ми щоранку формували "десятки", "сотні" і стояли там. У людей сформувалася довіра одне до одного. Сутичок серйозних не пригадаю.

На Євромайдані все було інакше. Пам'ятаю вечір на 30 листопада. Ми бачили, що все спокійно, й рушили з Києва. Вранці у Львові почули про розгін студентів "Беркутом" і рвонули назад до столиці. Там зустріли й 1 грудня, і події на Банковій. Уперше наковтався сльозогінного газу. ­Бачив і вибухи світлошумових гранат, і бульдозер. Знімок ризикований зробив — ряд строковиків перед адміністрацією. До котроїсь із майданівських сотень я не на­лежав. Бував наїздами, бо в Івано-Франківську мав роботу й виступи. Ми з групою "КораЛЛі" співали на майдані. Усі, з ким маю контакти звідти — дуже свідомі люди, які багато роблять для країни.

Чому вирішили стати парамедиком?

— Два роки працював на гірськолижному курорті рятувальником. Там у туристів бували і струси мозку, і кровотечі, важкі переломи, забої. Мав якнайшвидше вивезти травмованого лижника зі схилу до медпункту. Тому перша допомога не була для мене чимось новим.

Я розумів, що ґрунтовної військової підготовки не маю, в армії не служив. Мав би у складі запасного батальйону проходити всі можливі навчання щонайменше два місяці — і на полігоні, і фізичну підготовку, і по стрільбі, — і аж тоді, може, потрапити в місця бойових дій.

У мирному житті я щодня за кермом. Своїм БМВ у такі гори заїжджав, що не кожен і джипом зможе. Зима в мене — міжсезоння, концертів небагато. Розумів, що як водій можу долучитися до будь-якого баталь­йону. Знайомі волонтери підказали, що "Госпітальєри" шукають шофера. Саме трапилася машина, яку треба було перегнати на Донбас. Я її привіз і залишився. Перед тим записався до запасного батальйону Добровольчого Українського корпусу в Івано-Франківську.

Я водій-парамедик. Наші ­команди — спрацьовані. Там четверо людей — водій, вогневик, медик і парамедик. Постійно потрапляєш у напружені ситуації. Це й їзда на швидкості, й обстріли, і поранені. Завжди є певність, що з цими людьми можна край боронити. Умію і вогневика замінити, і медика, і парамедика так, як лікар має вміти замінити водія. У вільний час пропрацьовуємо ситуації з пораненими. Хлопці практикуються водити машину. Стріляємо з автоматів. Кількість екіпажів змінюється. Може бути два або три на позицію. Часом треба додати ще один, коли сильніші обстріли.

Куди везете поранених?

— До найближчого госпіталю. Це — Красноармійськ, Маріуполь або Артемівськ, залежно від позиції. Найперше думаєш, як не нашкодити. Дорогою розповідаємо історії пораненим, співаємо. Так відволікаємо від болю. За всі мої ротації не траплялося жодного випадку, щоб не довезли людину до лікарні.

Часом бійці полежали у шпиталі два дні, рана затягнулася — і вже рвуться на позицію. Якщо складне поранення, то й вертольотами забирають. У нас є відділ, що веде бійця і контролює, аби йому надали якісну допомогу. Далі — реабілітація.

Ми не отримуємо зарплат, немає контрактів. Ідемо за внутрішнім покликанням. Це основне, що відрізняє нас від контрактників і тих, кого тягнуть через військкомати. У нас окрема позиція, і всі правила там — госпітальєрські.

На світлині у "Фейсбуці" ви грали на сопілці двом "бойовим" морським свинкам, врятованим у Пісках.

— Вони вже на базі — треба ж відпочивати від вибухів. Господарі залишили їх у Пісках. Були у Широкіному, перед тим — у Станиці Луганській, Щасті. Ми возили їх як талісман. Виконують завдання не гірше від "Госпітальєрів", — сміється. — Мають бронежилети й каски — пошили для них. У нас на позиції багато живності — собаки, взимку були п'ятеро котів.

Легко перемикаєтеся на мирне життя?

— Так. Про це свідчить сон. На Донбасі він чутливий, підсвідомо чуєш рацію і готовий виїхати посеред ночі. А вдома можу спати до десятої ранку і не чути, що там навколо. Сни бувають жорсткі, на фронтову тематику. Але тільки вранці згадую їх.

Ви з гуртом "КораЛЛі" влітку виступали на двох фестивалях.

— Гурт існує 10 років. Це абревіатура з двох слів — "Карпатські Алігатори". Така майже міфічна, давно вимерла порода людей у Карпатах, горян — не гуцулів, не лемків, а карпатців. Правдиві у своїх діях, без лицемірства. Добрий хлоп знайде і в екстремальних умовах романтику й сантименти — якщо це доцільно й необхідно.

Де вас шукати в Києві?

— У музеях, театрах, на концертах. Маю багато друзів-музикантів. Товаришуємо із групою "Козак систем". Періодично граю з ними на сопілці. Перший їхній альбом хлопці запросили записати разом. Мені цікаво бувати на концертах хороших музикантів. Це — елемент розвитку. У "Ко­раЛЛі" записані два студійні альбоми. Останній — декілька років тому, бо трохи лінюхи. Та гастролюємо й за кордоном, і в Україні. Беремо себе в руки і рухаємося далі, навіть в умовах війни.

×