— Батько, як і я, був непосидючий і невідмовний. Постійно кудись їхав, комусь допомагав. Казав: "Від мене буде на війні користь, бо гарно стріляю". Навчився цього в армії, — розповідає 25-річна Катерина Вергай.
Її батько 2015-го загинув під Дебальцевим. Після цього стала волонтеркою.
— Не мав іти на війну, бо була травма хребта і дві грижі, — продовжує. — Сам наполіг і пішов добровольцем. Тоді вперше відчула себе волонтером. Їхня бригада була зовсім незабезпечена, йшли голі та босі. Збирала для батька одяг, взуття і все необхідне. З іншими волонтерами назбирали 19,5 тисячі гривень. Ще придбали прилад нічного бачення за 1800 доларів.
Батько був старший розвідник групи з семи людей у Станиці Луганській. Під Дебальцевим тривали бої. Просився туди, щоб вони могли допомогти. Якось посеред ночі вломився до начальника. І добився свого.
— Коли приїхав на ротацію, погляд став розсіяним. Усе життя усміхався, а це зробився надмірно серйозним. Не хотів більше туди. Розчарувався в ідеї, у владі та її ставленні до війни. Але хлопці були для нього родиною, і він поїхав. Плакала.
У лютому 2015-го Віталій Вергай загинув у бою від розриву міни. Захищав опорний пункт поблизу села Рідкодуб неподалік Дебальцевого на Донеччині.
— Все було як у тумані. З того стану витягли волонтери. Привезли муку і сказали: "Викидай усе із голови і ліпи вареники для бійців". Цим і займалася. Пиріжки, вареники передавали нашим військовим. Потім волонтерка Оксана Циганок порадила на одній із коробок написати номер телефона.
— Спочатку мама бійця подзвонила і щиро дякувала. За кілька днів — боєць Микола з чергування. Казав, що на позиціях немає води. Послали їм кілька ящиків вологих серветок, ліків. Згодом дізналася, що його бойовий товариш Василь із Черкас приїхав у відпустку. Ми з одного мікрорайону. За місяць з усієї області відправили на їхню позицію п'ять передач. Спілкувалися із Ваською телефоном до кінця його служби.
Якось подзвонив узимку 2016-го. Тільки-но закріпилися на позиціях. І він як водій броньованої машини має підвезти дрова. Їхати замінованою територією. Каже: "Нам лише раз сапери показували, але снігом замело. Поговориш зі мною?" Відповідаю: "Так", — а серце розривається. І далі були шість тривалих розмов: три в один і три в другий бік. Хлопці діляться найтривожнішими почуттями. Їм несолодко від кожної втрати, а рідним хвилювання ні до чого.
Спочатку дякували, потім дзвонили, бо нудно. Телефон не замовкав уночі. Бувало, чоловік будить: "Іди, знов твої атовці". Але передачі на війну готуємо всією родиною. Чоловік бере участь, коли з мамою квасимо капусту чи готуємо. В'яжу для хлопців теплі шкарпетки. Якось порізала ниткою пальця, було важко. Взяла велосипедні шкіряні рукавиці. Дов'язую третю пару.
Торік у грудні Катерина вперше після загибелі батька поїхала в АТО.
— Відвезли те, що просили бійці. Для однієї бригади — генератор, для другої — бензопилу. Вирушили з Оксаною Циганок, яка десятки разів була там. Планували відвідати чотири місця. Дорогою ще два пункти додалося, — продовжує Катерина. — Прибули до Авдіївки. Було чути і видно залпи вогню. Не лякали, бо летіло в інший бік. Там дороги кращі, ніж у нас. Вони вночі їх ремонтують такими темпами, як у нас не роблять міст через Дніпро. Майже немає російської мови. В магазинах, кафе — українська. Зустріли хлопця із Черкас. Позивний "Танцор", служить від початку окупації Криму. Повернувся із бойового завдання, де втратив шістьох побратимів. Побачив нас — очі заблищали, почав усміхатися. Казав, що їх мають вивезти скоро, але ситуація напружена. Наприкінці року через снайперів понесли найбільші втрати. Це найбільша небезпека, говорять хлопці. Один боєць вийшов уночі зателефонувати коханій. Снайпер поцілив йому в голову.
"Переживаю страх, захват і радість водночас"
Катерина Вергай вчиться на медсестру в Черкаській медичній академії. Має 5-річну доньку. Планує далі їздити волонтером на Донбас.
— Приїхали додому вранці. Зайшла, переодяглася. О восьмій була на іспиті в академії. Мені потрібна була ця поїздка як пам'ять про батька. Скористалася моментом, доки чоловік був за кордоном на стажуванні. Він не знав. Мама доглядала доньку. Я пропустила її новорічний вечір у садочку. Тепер чекаю диск із записом. Чоловік відреагував спокійно. Сказав, що це мало статися, знаючи мій характер. Тепер знов тягне в АТО. Страшно дивитися новини, гортати "Фейсбук", бо можу наткнутися на сумні звістки про знайомих хлопців. Ще ніколи не була в такому стані. Все вкупі — страх, захват і радість.
2 
1
Коментарі
1