— Вийшов зі стайні, напував корови. Чую вибух. За дві хвилини солдати прибігли і почали кричати, що горить дах на кухні, — 77-річний Яків Дяченко виходить зі зрешеченої кулями хати в місті Мар'їнка на Донеччині.
Мешкає тут із донькою-інвалідом. До позицій українських військових — 250 м. Уночі і вдень тривають обстріли. Хлів і комора — розбиті. Газу й гарячої води немає. Житло опалює вугіллям і дровами.
— Хлопці викликали пожежників, — продовжує. — Самі відрами носили воду. Це вдруге за місяць. У цьому квадраті ніхто не живе. Хочуть вижити мене. Якщо зникну, їм ніщо не перешкоджатиме гатити з артилерії по наших хлопцях. Прямо вбити невигідно. Буде шум, що знищують мирне населення.
Сідає на солом'яний тюк біля дому.
— Це моя земля. Тут прожив життя. Тут і помру, — каже Яків Лукич. — Ціле життя пропрацював на шахті. Було страшне навантаження на очі. Останні роки видавали на двох по одній лампі. Один світив, другий робив. Нагору вибиралися у темноті. Спершу впав слух до 40 відсотків. З 1990-го був пенсіонером, а робив до 2001-го. Потім зайнявся пасікою. Слух повернувся, та погіршав зір. Лікарі не могли пояснити це. Бачу самі силуети. Зате чую і відчуваю удвічі більше.
Чудово говорите українською.
— А якою маю? Я — українець і живу в Україні. Дідусь по татові — з Полтавщини. Був ґуральником (виробник спирту. — ГПУ). Наприкінці XVIII століття на Донбасі будували спиртозаводи. Його запросили з сім'єю. Діда по мамі сюди вислали, бо повстав проти пана. Кріпацтво скасували 1861-го, а той змушував працювати ще шість років. В армії дослужився до офіцера. Працював у військкоматі. Згодом — волосним писарем. Говорив українською. Я не зраджував традиції. Вивчився на столяра. Коли служив на Далекому Сході, українці забували мову. А я розмовляв. На шахті "Трудовська" під Донецьком — теж. Колеги жартували — "хохол". Щодня ми дивились одне за одним, щоб не було обвалу, вистачало кисню в балонах. Ділилися водою. А тепер онуки тих людей стріляють у мене. Побили хату, знищили батьківський дім, пасіку. За що? Хочуть у Росію, а квартири їм дала Україна. Пенсії виплачує. Сліпі цуценята.
Чому так багато місцевих підтримують сепаратистів?
— Не вникаю у політику. Але великою помилкою наших став обстріл Мар'їнки 11 липня 2014-го з-під Катеринівки і Костянтинівки. Пошкодило хлібозавод, комбікормовий завод. Наступного дня обстріляли центр Красногорівки — прямо у ринок. Ще за день — шахта "Трудовська", затопило все. Там працювали до трьох тисяч людей. Люто зненавиділи наших. Розумію, війна, всяке буває. Але ці обстріли виглядали як знищення виробництва в місті.
Уже два роки росіяни обстрілюють Мар'їнку.
— Тут телебачення російське, радіо. Показують, як наші солдати вбивають дітей, ґвалтують жінок. Люди вірять. Допоки не буде нашого телерадіомовлення, нічого не зміниться. Хоча жорстокість терористів бачать на власні очі.
Вам не погрожували за підтримку наших солдатів?
— Ні. Став відомим, бо живу біля передової. Приїжджали з центрального каналу двоє. Захотіли познімати корівок, подвір'я. Кажу: "Давайте просто поговоримо". Доки з одним розмовляли, другий зник. Почув, як на виході каже: "Я все зняв, щоб дідо не помітив". Солдати пізніше бачили мене по телевізору.
Після цього терористи двічі обстріляли дім. Перший раз загасив сам. Вдруге палало до 5 метрів: стайня, прибудови, хлів. Собака згорів заживо. Стріляли з усього. Була глибока ніч. Лежав уже, коли наші бійці погукали. Завдяки їм живий лишився. Викликали доньку, щоб забрала. Вивели корів. Одна загинула, породиста. Жила у мене 19 років. Солдатики пили молоко і не могли насититись — таке смачне. На початку війни боялися брати. Бувало, місцеві труїли наших. Говорив їм: "Ми свої, не бійтесь". Аж потім звикли. Допомагали мені, сусідам. Є хлібина чи пачка макаронів — віддадуть. Тепер, як попросять молока, даю по трилітровій банці. Смакують, згадують дім, усміхаються.
Не думали продати худобу?
— Не можу без роботи. Корівки — пам'ять про ті часи, коли я бачив. Коли жива була дружина. 36 років пропрацювала на шахті. Померла від хвороби шлунка через погану екологію. 11 років її немає. Немає моїх бджілок. Усе, що любив, померло, згоріло. Корівки дорого утримувати. Тюк соломи — 20 гривень, сіна — 40. Та доки носять ноги, а дочка допомагає, продавати не буду. Хоч покупці приїжджають.
Як удається у 77 бути активним?
— 17 років обливався водою. Це загартувало тіло. Не курив. Після армії декілька разів випивав. Та кинув. Нащо має голова боліти? Сорок років різав кабанчиків людям. Це — прямий шлях до алкоголізму. Де свіжина, там наливають. Завжди відмовлявся. Усіх це дивувало.
Допомагає влада?
— Як обстріли пошкодили дах, дали шматок парусини накрити. І все.
Ходили чутки, що людей із Мар'їнки виселятимуть.
— Найлегше вивезти людей у намети. А далі що? Ні житла, ні роботи. Це моя земля. Нікуди звідси не піду. Путін і його холуї прийшли до нас, а не ми до них.
"Коли люди тут, бойовики бояться обстрілювати місто"
— Батько не має куди переїхати, — каже донька Якова Дяченка Ганна. — До себе взяти не можу. Влада нічого не робить, щоб врятувати йому і сестрі життя.
Просить переселити батька в інший район, подалі від обстрілів.
— Надаємо допомогу потерпілим — карточки з 500 гривнями, — каже перший заступник голови військово-цивільної адміністрації Мар'їнки Юрій Малашко. — На них у мережі магазинів "Брусничка" зможуть купити продуктів. За це прибирають Мар'їнку п'ять днів, з 8-ї до 12-ї. Якщо будинок комунальний, оплачуємо ремонт після обстрілів. Приватному сектору варто звертатись у гуманітарні фонди.
Люди чітко заявили, що не хочуть їхати. Бо бойовики артилерією знищать усе вщент. Коли люди тут, бояться прямо обстрілювати місто.
8 
35413
Коментарі