28 липня о 12.00 у Полтаві б'ють дзвони Спаської церкви Московського патріархату. У парку Сонячний поблизу храму зайняті всі лави. На вході — тир. Там стріляє із рушниць компанія хлопців. Коли чують передзвін, відкладають зброю, за 5 хв. продовжують.
— Що це за дискотека серед дня? — запитує дівчина в жінки, яка годує голубів крекерами з маком.
— Отмечают крещение Руси, — відказує та нехотя.
— Странно, щойно проходила біля Успенського собору (церква Київського патріархату. — "ГПУ"), там навіть не вдарили.
— Может, они не празднуют, они же самозванцы-раскольники. При едином патриархате был порядок.
На лаву сідає подружжя пенсіонерів. Чоловік знімає солом'яну кепку, дістає пачку "Прими", закурює.
— Хорошо дзвонили, правда, Тома? — шепелявить до сусідки. — Помітив, що в нашу церкву більше людей ходить стало.
— Ага, набрали на роботу молоденьких послушників і попів, от на них подивитися й бігають. Сусідка Віра каже, що одного спокусить хоче, бо дуже красивий.
Біля фонтана обіймаються й розціловуються дві жінки.
— Лєночка, скільки ж ми не бачились. Я тут дзвони слухаю і про смерть думаю. Недавно чуть не померла, але син спас. Як мого Діми не стало, завжди його поряд відчувала. На днях приходжу додому, лягаю на кровать і чую, ніби на серце хто руку поклав, і Дімин голос над вухом: "Визивай "скору". Приїхали, а в мене тиск 240 на 120, передінфарктне состояніє.
У Черкасах опівдні на зупинці "Першотравневий парк" біля Михайлівського собору п'ють пиво троє чоловіків. Біля них треться худий пес.
— З нами хочеш випити? На тобі коржика з маком, у мене ще два осталося, — дістає печиво Василь Коломієць, 48 років.
Звук дзвонів заглушує пісня "Атестат" гурту "Бутирка". Вона лунає із сірої автівки, що зупинилася навпроти зупинки.
— Сьогодні, видно, якийсь празник великий. А жінка моя у хаті прибирала та ше й стірку затіяла. Як завжди — тіки празник, то треба нагрішити, — махає рукою Коломієць.
Передзвін гучнішає. На тротуарі по телефону розмовляє жінка років 60:
— У родичів дочка дитину хрестила. То зразу 400 гривень заплатили. А тоді матушка сказала 100 гривень батюшці ще дати. Зараз і родитися дорого, і померти.
— Щоб о дванадцятій дзвонили, нас на рівні єпархії не попереджали, — говорить настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці Української автокефальної православної церкви. Невелику дерев'яну будівлю звели кілька років тому на території найбільшого у Львові ринку — Південний. Опівдні приблизно 30 людей моляться на подвір'ї. — Добре, що ви сказали. Зараз зробимо, — священик кличе хлопця, просить піднятися на вежу. За хвилину лунає передзвін.
Жінка в темних окулярах несе з базару два великі пакунки. Поряд двоє дітей.
— Файно в церкві дзвонять, — усміхається мати.
— То православний храм, правда? — перепитує старший хлопець років 12.
— Напевно. А яка різниця? Бог для всіх один. Ми вже про то говорили.
— А чого тоді наша баба ходить тільки в греко-католицьку церкву?
— Бо вона від нашої хати найближча.












Коментарі