У ніч на 26 квітня 1986-го — 35 років тому — сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. О 1:23 її працівники почали експеримент із вивчення роботи турбогенератора реактора без струму. Потужність незаплановано почала зростати. Два вибухи зруйнували четвертий реактор та частину приміщень станції. У ньому перебували 16 працівників. Поблизу головних циркуляційних насосів працював старший оператор 35-річний Валерій Ходемчук. Загинув під завалами.
У реакторі почалась пожежа, радіоактивні хмари здійнялися в повітря. Пожежу приборкували до ранку місцеві пожежники, без засобів спецзахисту.
Радянське керівництво в Москві приховувало інформацію про аварію. Лише 28 квітня на телебаченні пролунало коротке повідомлення. Попри значне підвищення рівня радіації на першотравневий парад у центрі Києва вивели сотні тисяч людей.
2 травня видали наказ про евакуацію з 30-кілометрової зони навколо станції. Понад 115 тис. людей перевезли в найближчі райони Київської області. Підселяли в будинки по дві-три родини.
Ліквідовували наслідки аварії близько 600 тис. осіб. Усі зазнали опромінення. Значні дози отримали 8,5 млн жителів України, Білорусі та Росії. До півмільйона людей померли протягом кількох років. Радіоактивні речовини зафіксували на більшості території Європи. Роботу ЧАЕС зупинили 15 грудня 2000 року.
Для ізоляції зруйнованого енергоблоку 1986 року за 206 діб звели об'єкт "Укриття". Використали 400 тис. кубометрів бетону, 7 тис. т металу. Розраховували, що простоїть 20–40 років. Через руйнування 2004-го Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на нову захисну споруду. Переможцем стала французька компанія "Новарка". Будувати арку почали 2012-го, завершили 2016-го. Має прослужити століття.
— У Києві дізналися про аварію з повідомлень "Голосу Америки" та "Вільної Європи". Почали ширитися чутки. Але для українського компартійного керівництва були важливішими дві події — першотравнева демонстрація та міжнародна велогонка миру вулицями Києва, — розповідає історик 46-річний Кирило Галушко. — Почали вживати заходи з великим запізненням, щоб не викликати паніку. Проте вона почалася, бо люди чули не лише "ворожі голоси" іноземних станцій, а й мали знайомих чи родичів у керівництві Компартії. І звідти дізналися, що ті вивозять дітей. Українці штурмували потяги. З Києва на одному місці їхали по троє людей. У те літо малі кияни добряче познайомилися з різними частинами СРСР та родичами, яких давно не бачили.
Чи справді усвідомлення людьми правди стало одним із чинників розвалу Радянського Союзу?
— Так. Приховування інформації викликало недовіру до радянського режиму в Україні. Місцева Компартія на чолі з Володимиром Щербицьким була більш консервативною, ніж її московське керівництво. Протягом 20 років опозиційні настрої придушувалися, і врешті національно-демократичний рух в Україні формувався із запізненням, порівняно з Москвою, Балтією та Закавказзям. Але Чорнобиль змінив настрої. КПУ почала втрачати контроль над суспільством. Принесення в жертву України заради радянських атомних проєктів викликало купу запитань: чому АЕС зводять у нас, а не, наприклад, у Сибіру? І знадобилося три роки, щоб тут з'явився Народний рух, який одразу здобув масову підтримку. Тому роль Чорнобильської катастрофи у подальшій незалежності — одна з ключових.
За наслідки аварії понесли відповідальність безпосередні керівники станції, але не вище керівництво СРСР та УРСР. Чому не відбувся міжнародний суд? Чи можливий він тепер і чи потрібен?
— Такої практики немає. Подібна аварія на американській АЕС "Трімайл Айленд" у 1979 році через недотримання технічних норм безпеки не стала приводом для міжнародного суду. Щодо Чорнобиля, винні були покарані радянським судом. Причини і наслідки відомі. Звісно, компартійне керівництво заслуговує на засудження. Та причетні до нехтування безпекою люди вже померли. Для суспільної свідомості українців був би корисніший "радянський Нюрнберг", який дав би правову оцінку радянському тоталітаризму.
Чорнобильську катастрофу прирівнюють до Голокосту і Голодомору. Як ця аварія позначилася на українцях?
— Демографічно, порівняно з Голодомором, від Чорнобиля постраждала відносно обмежена кількість людей із певного регіону. Москва не намагалася "радіаційно" витравити українців. Це була халатність. Втім зрозуміло, що це набагато ширше явище в сенсі суспільних оцінок, міграцій відселених, потенційної загрози Києву, досвіду панічної втечі. Але пристрасті перебудови і 1990-х замулили гостроту переживання Чорнобиля. Він лишився лихою спадщиною радянської епохи. Ще недостатньо осмисленою.
У зону відчуження возять екскурсії, систематизують інформацію, пишуть книжки, знімають кіно. Чи достатньо цього, аби позбутися травми?
— Мистецька та екскурсійна експлуатація Чорнобильської зони — корисна, оскільки у нас є унікальний урбаністичний заповідник радянської доби. Проте немасовість його відвідувань не робить це елементом "подолання колективної травми". Радше екзотичною формою туризму.
Світ стикнувся з пандемією ковіду. Ситуація подібна — невидиме оку вбиває велику кількість людей. Суспільство зробило висновки у висвітленні інформації про загрози?
— З тих часів змінився інформаційний простір. 35 років тому можна було дізнатися про події лише з офіційних медіа, "ворожих голосів" та чуток. Тепер джерел інформації безліч. Але впадає в очі, що значна частина населення вірять шаманам та пройдисвітам, і не довіряють лікарям чи офіційним медичним рекомендаціям.
Недовіра до офіційної інформації в'їлася в ментальність пострадянських громадян. Зараз вона набуває часом геть абсурдних форм "світової змови".
60 відсотків українців не знають дати аварії на Чорнобильській атомній електростанції, за даними минулорічного опитування Київського міжнародного інституту соціології. 92% не знають норм радіації, а 47 — вірять радянським фейкам про вибух на четвертому реакторі ЧАЕС.
30 працівників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом кількох місяців з моменту аварії.
3 
1
Коментарі