Шестеро велосипедистів зі Львова та Тернополя два тижні мандрували гірською частиною іспанської Каталонії та елітним побережжям Коста-Брава. Розповідають про особливості місцевого населення та природи.
Прокидаєшся зранку в палатці, виходиш надвір, і чиста тобі Україна – тополиний пух літає, жаби квакають, під ногами росте подорожник, а на полях цвіте мак. Все як у нас. Пальми з?являються на побережжі – тут вже помітно, що це південна країна.
В іспанцях вражає їх спокій. Таке враження, що вони нікуди не поспішають і ніколи не нервуються. Як ми тільки не порушували правила руху, як не вискакували на кільця ледь їм не під колеса, як не переїджали зі смуги на смугу перед машинами – ніхто нам навіть не посигналив. Водії пригальмовували, помахували рукою, мовляв: проїжджайте, проїжджайте. Один чоловік не витримав, коли в маленькому містечку ми, трохи не розібравшись, гнали по зустрічній на вузькій односторонній вулиці – посигналив.
Читали в інтернеті, що мало іспанців говорять англійською, але, принаймні в Каталонії, де ми їздили, ця теза не підтверджується. Англійською так-сяк балакають навіть старші люди. В одному містечку познайомилися з дядечком років 60-ти, то порозумілися перфектно. Він настільки добрий був, що відвіз на своєму джипі одного з нас в магазин по хліб, потім показав де джерело, і де можна розбити палатки. Завдяки йому ми ночували на прекрасній горі, біля розваленої вілли з видом на Піренеї.
Одна парочка на березі іспанською мовою мені пояснила, що поруч є два кемпінги, один з них закритий, бо ще не сезон, а до іншого можна дістатися, проїхавши до кільця і далі наліво. Досі не знаю, як я це все зрозумів. Навіть якщо іспанець не говорить англійською, то так тобі пояснить, що зрозумієш без слів.
Проїжджаємо якось через гірське село, і тут з подвір?я на нас вибігає два барбоси величезних. Думали з?їдять. А вони біжать за нами, хвостами махають, навіть не гавкають. Зупинилися біля церкви перекусити, то ті пси нам на коліна лізли – так ніби ми їхні господарі. За 11 днів в Іспанії я бачив тільки одного собаку який гавкав – то був пікінес, і то, здається, з подвір?я, який належав росіянам.
Росіян на побережжі живе більше, ніж інших іноземців разом узятих купа. В більшості крутих ресторанів меню дублюється російською. Деякі реклами вздовж траси – російською. В одному містечку найшли навіть російський магазин, але половина товарів які там були – українські. Тільки там можна було купити кефір і гречку – бо в звичайних іспанських магазинах такого не продають.
Коти в Іспанії також специфічні. На одному кемпінгу біля палаток шастали дві сірі кішки. Ніби ж між людей живуть, люди їх постійно годують, а вони як дикі - тікають. Ми мали грам 300 напівзіпсованої ковбаси, то згодували їм всю. Але навіть після цього кішки не давали себе погладити. Коли я тягнув до них руку – шипіли, а одна навіть намагалася подряпати. Однак, дівчина з нашої компанії казала, що після того, як кішка з?їла ще шматок сиру, то таки дала взяти себе на руки.
У невеличкому місті Олот, бачили шестиповерхове кладовище. Покійників кладуть один на одного в ніші в широкій бетонній стіні. Щоб покласти квіти, чи поставити свічку на верхній поверх використовують спеціальні драбинки на колесах.
Перші дні коли їдеш Іспанією – рот відкритий від подиву, бо всі будинки старі і гарні. Церкви XVI-XVIII століття – ледь не в кожному селі. Якщо вже щось з ХІ-ХІІІ століття, то біля них велика інформаційна таблиця. В останні дні до цього звикаєш, і навіть Саграда Фамілія архітектора Гауді виглядає не дуже вражаюче.
1 
2164
Коментарі