Киянка Ганна Смирнова керує театром індійського танцю "Накшатра" при університеті імені Шевченка. Часто подорожує до Індії, бере участь у фестивалях. Театр патронує посольство Індії в Україні.
"В народних танцях я з 5 років, – каже жінка. – Танцювала багато. Але скоро мені стало тісно в цій сфері. Схотілося чогось нового. Тоді саме в 1987 році в СРСР приїхали індійські танцівниці. У них були яскраві костюми, вони гарно рухалися. Я зразу ж захопилася. Почала шукати літературу з індійської культури. Тоді її дістати було складно. Виявилося, що для індіанок танець – це ціла філософія."
Від знайомих в посольстві Індії Ганна дізналася про державну програму, що пропагує індійську культуру. Можна було навчатися та отримувати стипендію в Індії.
"Я на той момент закінчила престижний ВУЗ, отримала роботу криміналіста, – каже Ганна, сміючись. – Але кабінетна робота – то не для мене. Нудно було. Я тоді авантюрною трохи була. Вирішила – на роботі візьму відпустку на рік за власний рахунок. А там побачимо. Все могло бути – могла і в Індії залишитися на навчання, могли мене й додому спровадити. Це був 1997 рік – саме криза пішла...
В Індію Ганна закохалася одразу – щойно зійшла з трапу літака.
"Виїхала в листопаді з України, – згадує. – Куртку віддала батькам в аеропорту. А тут сходиш з літака – і зразу такі фарби. Сонечко, дерева – і зелені, і жовті, і червоні. Індія – така країна. Або подобається відразу і на все життя, або відразу не подобається. Найбільше мене вразили там прибиральниці в сарі. В Індії жінка повинна носити прикраси. Вважається, що красу треба підкреслювати, це приносить удачу, передусім чоловікам. Браслети, намиста, приколки, живі квіти в волоссі – це вітається. Так от – там навіть вулиці прибирають жінки в кольорових сарі та прикрасах".
Рік Ганна навчалася в індійській школі танцівниць. Отримувала стипендію в 150 доларів. За рік їй запропонували продовжити навчання.
"Навчатися в Україні та Індії – то дві різні речі, – пояснює Ганна. – Там є гуру – це учитель. Він сам обирає собі учнів. Якщо вже обрали тебе – маєш у всьому слухатися наставника. Ніяких заперечень, або непослухів. В мене хороша вчителька була. Сама також танцівниця. Я звикла, що в українських танцях головне рухи. А тут зовсім інший підхід до танцю. Окрім рухів – треба вміти передавати настрій, образ створюється за допомогою одягу, макіяжу. До того ж мусиш знати історію та філософію і використовувати її в танці. Тому зранку у мене були практичні заняття, а потім теоретичні.
Стипендії в 150 доларів вистачало на костюми та скромну їжу.
"Костюми в Індії дорогі. – розказує Ганна. – Тільки одне сарі – 5 метрів. Та ще прикраси потрібні. Біжутерію там носити не прийнято – срібло, або каміння. Ще лишалося зі стипендії на хліб та кашу. Але я звикла їсти мало і харчами не перебирати."
За п'ять років навчання Ганна стала відомою танцівницею. Її запрошували на фестивалі. На останньому курсі навчання зустріла індійця Санжая Раджханса.
"Санжай сам журналіст, – розказує Ганна. – Його родина належить до вищої касти – браменської. Вивчав у моїй школі вокал. Так познайомилися. Спочатку дружили. Якось він побачив як скромно я живу – сплю на звичайному ліжку з дошок, їм горох та рис. Почав навіть сваритися зі мною. Потім накупив продуктів та ковдру. А за місяць запропонував одружитися".
Ганна сміється, коли згадує про перший час свого шлюбу.
"Знаєте, чоловіки слов'яни та індійці відрізняються, як небо і земля, – пояснює. – Ідійці дуже дбають за свою карму, піклуються, щоб протягом дня нічого поганого не зробити. Прокидаються о 4 ранку. Медитують багато. Кави й шоколаду не споживають, не курять. Боже борони, спиртне. Дбають і про духовну чистоту й про фізичну. Ні тобі зайву хвилину в ліжку поніжитися, ніякого неробства чи нехлюйства. Все дуже ритуалізовано. Ніяких спонтанних та необдуманих учинків у них немає. Я навіть до такого не звикла."
Смирнова каже, що устрій родин у індійців теж значно відрізняється від нашого.
"У їхніх родинах матріархат, і це вважається нормально. – каже жінка. – Я вийшла заміж, коли свекрухи вже не було в живих. Зате в Санжая був батько і брати. Після свекрухи головною в родині стає найстарша невістка. Вона керує усім, до неї мусять дослухатися. Її обов'язок – забезпечувати затишок, комфорт, красу в домі. А чоловік мусить дбати про дружину, заробляти гроші. Родина Санжая дуже добре поставилася до мене. Чудові, освічені люди."
За 7 років після свого від'їзду Ганна повернулася в Україну. Вже тут народила дівчаток – близнючок – Катю і Лізу. Обом зараз по 8 років.
"Так склалося кармічно у нас, – каже. – Але в Індію на фестивалі їжджу кілька разів на рік".
Родина влаштувалася у столиці.
"У мене театр індійського танцю, а Санжай працює в Університеті. Доньки ходять до школи. Санжай вчить українську мову, але вдома усі спілкуємося англійською. Навіть діти. Санжай до України потроху звикає. Але люди видаються йому дивними. Дуже часто студенти звертаються до нього за порадами. Ну, знаєте – якась життєва ситуація, коли потрібна порада старшого. Він по совісті дає поради. Як треба чинити. А у відповідь чує – "Батьки нас не цьому вчили. Якщо використовувати правду, порядність, гідність – нічого в житті не досягнеш". Це і дивує чоловіка в людях."
Ганна викладає в театрі танжвурський стиль танцю. Театр патронує посольство Індії в Україні.
"До нас, як приходять, то піти вже не можуть, – пояснює. – Захоплюються всі. Це ж не просто рухи. Тут один танець може тривати до 40 хвилин. І протягом нього один актор може розіграти цілу драму. Треба одночасно працювати мімікою, жестами, навіть поглядом".
Індійські танці добре впливають на здоров'я.
"От чому танцівник індійський може танцювати 40 хвилин і не зморитися? Все діло в техніці. Тут головне, щоб ритм танцю підпадав під ритм серця. Дуже допомагає від варикозу, артриту. Самі танці дуже древні. Система жестів зв'язана з головним мозком. Тому після індійських танців і настрій, і самопочуття покращується. Займатися приходять мами навіть з дітьми. Чоловіки спочатку скептично ставляться, а потім і собі захоплюються".
3 
2164
Коментарі
1