Журналіст і мандрівник 30-річний Леонід Єзерський з Азербайджану поїхав до Вірменії. У навколосвітню подорож вирушив у жовтні. Побував у Білорусі, Росії, Грузії. Заробляє грою на саксофоні. Мандри описує в щоденнику.
Кордон Грузії та Вірменії перетнув увечері 16 листопада. На вулиці — дощ. Підвозить молодий чоловік. Майже всю дорогу до села Кох мовчимо.
— Пошли на кофе, тогда дальше поедешь, — запрошує. — У нас традиция пить кофе. Он привозной. Хороший. Его даже в Россию экспортируют.
Через 10 хв. за столом — п'ятеро чоловіків.
— Хазяйство тримаємо — свиней, курей, кролів. Один злий півень б'ється, — розповідає російською 15-річний Артем Мамян. — Із красивих місць у Вірменії — гірський атракціон біля села Єнокаван, озеро Севан, парк Дждрдуз у місті Шуші в Нагірному Карабасі. Там є церква з незвичною акустикою в підвалі. Найдовша у світі канатна дорога.
Через півгодини ловлю машину до Єревана. 195 км їдемо перевалами 8 год. — чотири спали в машині. Близько четвертої ночі зупиняється патруль — запитують, чи потрібна допомога.
Уранці в центрі Єревана заходжу в готель, щоб сховатися від дощу. Жіночка пригощає кавою. Каже, кімнати в них по $30. Мені, як мандрівникові, дадуть за 20.
На маршрутці виїжджаю за місто. Звідти добре видно сплячі вулкани Малий та Великий Арарат на території Туреччини. Перший 4365 м заввишки, другий — 5165.
Далі доїжджаю до села Арені, де роблять домашні вина. Дідусь пригощає стаканом напівсолодкого червоного і дає півлітрову пляшку з собою. Наступні 10 км їду в "Мерседесі" в монастирський комплекс Нораванк. Побудований у XIII–XIV ст. на виступі вузької ущелини. На території є двоповерхова церква Сурб Аствацацин із вузькими сходами. Ставлю дві свічки — за здоров'я рідних і сім'ї киян, які підтримали моє прагнення здійснити подорож.
— Возвращайся в Ереван с нами. Завтра у меня день рождения, отпразднуем, — говорить Міран Аракелян, 37 років, поки їмо люля-кебаб у кафе.
Вирішую рухатися далі. На "Жигулях" крізь туман і сніг через перевали доїжджаємо до села Алідзор. Вечір. Стукаю в перший дім. Чоловік запрошує.
— Гость — посланник Бога, — каже.
Святкують від'їзд старшого сина в Москву на заробітки. Нещодавно вийшов після шести років тюрми. За розбій взяли 22-річним. Зібралися родичі. Там і переночував.
Уранці 2 км пішки піднявся до найдовшої у світі пасажирської канатної дороги — 5752 м завдовжки. Проїзд коштує $8,5. На другий бік доїжджаємо за 12 хв. Найбільша висота над ущелиною — 320 м. Видно Чортів міст — річка пробила застиглу лаву. Завширшки 60 м, довжина — 30 м. По другий бік канатки стоїть зведений у IX–X ст. Татевський монастир.
Після обіду ходжу в ущелині по підвісному мосту біля села Хндзореск. Ще в 1950-х у печерах жили близько 8 тис. людей.
До вечора добираюся до заправки неподалік.
— Ночью на дорогах опасно — волки бегают, — каже працівниця кафе.
Звідти до контрольно-пропускного пункту Нагірно-Карабаської Республіки їду на "Ниві". У салоні лежить рушниця.
— Ведмідь уночі приходить у село, вбиває скотину і забирає, — говорить російською 47-річний Григорій. — Я колись працював директором школи прокуратури. Сина віддав у найгарячішу точку на кордоні з Азербайджаном. Рідні зі мною перестали спілкуватися. Я кажу: "Мужиком стане, через два роки повернеться — побачите". Якщо будеш проїжджати місто Варденіс і не зможеш зловити машину, подзвони. Начальник міліції — мій знайомий. Все організує. Слухай, ти на Ісуса схожий.
— А я сьогодні тільки думав, що мою маму Марія звати, — відповідаю.
Висаджує на посту міліції на кордоні. Через 10 хв. мені зупиняють джип. З двома молодими хлопцями їдемо до містечка Шуша. Опівночі висаджують біля церкви. За 20 хв. зупиняю машину і прошусь на ночівлю. Довозять до будиночка біля пам'ятника танку, який 1992 року першим заїхав у місто.
Тема військового конфлікту Вірменії та Азербайджану довкола Нагірного Карабаху виникала в розмові майже з кожним жителем. Триває з 1988 року. Навесні була чотириденна війна. Загинули кількасот військових.
Уранці відвідую собор Святого Христа Всеспасителя. У підвалі справді неймовірна акустика. Легкий рух губами відлунює. Через годину їм гранат на скелі заввишки 300 м у парку Дждрдуз. В обід — уже в столиці республіки Степанакерт. Реєструюсь у міністерстві закордонних справ. Їм женгялов хац — хлібець із начинкою з 17 видів зелені.
Під вечір потрапляю в село Ванк. Зупиняю машину, прошусь на ночівлю. Самвел везе до себе додому. У дворі його чекають пацієнти. Працює стоматологом, вдома має кабінет. Вечеряємо борщем без м'яса. У тарілку виціджуємо сік граната. Замість сметани кидаємо солоний сир.
Уранці прошусь до місцевих поїсти. Молода жінка годує гороховим пюре, салом, вінегретом, аджикою. По дорозі в Кельбаджар виходжу на повороті до термальних джерел. Там два басейни. В одному з-під землі б'є гаряча мінеральна вода. Допомагає при остеохондрозі, радикуліті. Поруч тече холодна річка. Залишаюсь до ранку. Люди постійно приїжджають, від'їжджають. Всі запрошують у гості. Чимало чоловіків розповідають, що служили наприкінці 1980-х у Львові, Запоріжжі.
Зранку "Мерседесом" їду назад до повороту на Кельбаджар. На дорозі лежать три великих камені. Впали вночі з гір.
На повороті прощаюсь і йду пішки. За годину сиджу в "Ладі". Проїжджаємо перевал. Гори вкриті снігом. З Варденіса добираюсь до містечка Севан, найхолоднішого у Вірменії. Узимку там до мінус 30–40 градусів. Дорогою минаємо однойменне озеро на висоті 1900 м. Середня глибина — 26,8 м, максимальна — 80.
До вечора дістаюся села Гетаовіт. Стаю біля магазину перепочити. П'ятеро хлопців збирають по 3 тис. драм (165 грн. — ГПУ) на ночівлю в готелі. Дякую, але відмовляюся. Хлопець ображається і йде. Інший біжить до знайомого. Погоджуються взяти на ніч.
50-річний Шаміль і його дружина Маргарита, 57 років, мають аварійний будиночок біля кладовища. Жінка 29 років жила в Баку. Хоче продати дім і поїхати в Підмосков'я до сестри.
— Це — мій другий чоловік. Перший був із Карабаху. Пішла, бо свекор бив наших дітей. Я йому ноги мила. Свекруха не дозволяла самій борщ наливати, тільки з її рук. Я була як заручниця, — розповідає російською. Шаміль спілкується лише вірменською. — Син простив, а донька — ні. Каже, покинула її. Ми — найбідніші люди в селі. Шаміль колись був найсильнішим чоловіком, важко працював у лісі. Від такої роботи нирка опустилася, мав інсульт. Тепер на групі, пенсію отримує. Мені, не місцевій, роботу нелегко знайти. Стрижу на дому, шию.
Уранці до кордону їду "Ладою". Дорогою бачу камери, які фіксують правопорушення.
— Президентового родича бізнес. 10 відсотків від штрафів іде міліції, решта — йому, — каже водій Давид. — Складно з роботою. Багаті лише ті, хто наближений до президента. Свободи слова немає.
Під вечір вівторка, 22 листопада, чую від працівників контрольно-пропускного пункту на кордоні з Грузією: "Счастливого пути". О 21:00 виходжу в центрі Тбілісі.
3 
1
Коментарі