Похресник мого чоловіка ціле літо жив у бабці та діда в селі Залуква, яке межує з Галичем. Малий мав там бурхливе життя, цілковиту свободу й самостійність. Навіть на власні очі побачив повінь — на щастя, його родичам це лихо не завдало шкоди. До Києва повертався неохоче.
Дитина, яка ціле літо прожила в Галичі, не може не знати текст гімну України. Мама вирішила його перевірити. Ярема замість "Ще нам, браття українці, усміхнеться доля", упевнено промовив: "Усміхнеться баба".
Спершу я подумала, що малий уже підріс і в нього на думці дівки. Але кума пояснила, що йдеться про рідну Яремину бабцю. Він за нею дуже скучає.
Навіть дорослому часом складно збагнути, що воно таке, ота доля. Дітям — легше. Бо бабуся — це людина, яка втілює, пояснює та конкретизує чимало абстрактних і незрозумілих понять.
Набрали пива, горішків і вмостилися на газоні
Недавно після презентації книжки пішли з приятелями в парк Шевченка. Набрали пива, горішків і вмостилися на газоні. Серед нас був юнак, білорус російського походження. Він намагався говорити українською, але затинався та блукав між трьох мов. Зрештою витягнув із чохла скрипку й узявся грати Гріга, Вівальді, Моцарта. На газон сходилися усміхнені незнайомці. Охоронці порядку спостерігали за нами звіддалік і теж усміхалися. Тому ми не боялися, що вони зараз підійдуть і почнуть вимагати документи чи потягнуть у "мєнтовозку". Було відчуття, що вгорі з пелехатих дерев нам усміхається доля.
1 
1
Коментарі
9