Недавно знайшла світлини 20-річної давнини.
Мій 18-річний син сказав:
— Невже і я так сильно змінюся через 20 років?
Мені стало сумно:
— Поглянь! Ось на цій фотці хіба я так відрізняюся від теперішньої?
Він не зміг пояснити, чим саме, але відповів, що дуже відрізняюся. Ще й уточнив, що це не можна списати на вік. Мовляв, сказати, що я постаріла, було б занадто банальним поясненням. Зате з фоток, на яких мені від 3 до 12, син реготав і казав, що на них я більше на себе схожа.
Дитиною я була вредна. Поклавши руку на серце, я все життя доволі прикра. Колись двоюрідній сестричці подарували розкішну німецьку ляльку. В неї волосся не було приклеєне, як у тодішніх вітчизняних, а "росло" просто з голови. Нікому не вірилося, що зачіска на тій ляльці надійна. А я, 4-річна, повірила відразу. Щоб переконати всіх, що лялька мов жива, вмочила її головою в нічний горщик.
Сестричка на мене образилася, а дорослі вирішили, що я заздрю
Сестричка на мене образилася, а дорослі вирішили, що я заздрю чи ревную до тієї ляльки.
Вчинки свої розуміла, та не вміла їх правильно пояснити. А років у 18–20 раптом усе розклалося по поличках. Мені здалося, що я — самостійна і мудра.
Нині самостійним і мудрим себе вважає мій старший син. А я, схоже, дитинію. Бо з"являється все більше речей, які ніяк не хочуть розкладатися по поличках.
1 
1
Коментарі
1