Якось треба було купити цигарок, а в сумці — лише сотка однією купюрою. Біля метро жінка торгує цигарками. Питаю:

— Із сотні решта буде?

Вона спокійно відповіла:

— Та буде! І з трьох сотень буде!

Потішилась я за жіночку. Думаю, о, мабуть гарно вторгувала. Дістаю сотку. Аж перекупка як заволає на всю Шулявку:

— Да я ж тільки два часа торгую! Откуда в мене такі дєньгі!

З переляку я відскочила метрів на два, після чого поспіхом занурилася в метро. Потужний голос продавчині й далі лунав з-за скляних дверей.

Малою незрозумілі жарти я називала "німецькими". В ролі майстра таких жартів найчастіше виступав батько.

У кожного в руках по різці

Нам із сестрою по п"ять років. Батько з родичами будує бабі нову хату. Нам нудно й хочеться на ставок. Ми канючимо.

— То йдіть собі, покупайтесь, — дивним якимось тоном каже тато, не злазячи з даху.

Спершу ми трохи дивуємося, бо самих на ставок іще не відпускали. Але таки йдемо. На півдорозі починають мучити лихі передчуття. Від ставка відділяє солідний шматок швидкісної траси. Залазимо в якусь канаву і з-під куща бузини дивимося то на ставок, то в бік бабиного подвір"я. Вагаємося. Сумніви розвіюються, коли з"являється мій батько з двоюрідним братом. У кожного в руках по різці. Пересуваються вони дивно: дивляться не вперед, а під ноги. Виявляється, вистежували нас по босих слідах у пилюці. Батькові його жарт здавався дотепним. Він ніяк не міг повірити, що ми його не зрозуміли, й таки пішли на ставок.

Мов шкодливих кіз, нас гнали додому, де поставили у кутки різних кімнат недобудованої хати. Сестра на мене образилась. Адже це мій батько так "по-німецьки" пожартував. Коли бабця нас пожаліла, сказавши, що ми обидві її кохані онучечки, сестра кивнула на мене:

— Хіба ж це онучечка? Це ж гад колючий!

Щоб знала, як не розуміти жартів власного татка.

×