У десятому класі до нас прийшла молода вчителька алгебри Олена Володимирівна. Зростом була "метр у кепці". А її комплекція спонукала на пласкі жарти: "Лєнка знову сховалася за шваброю". Серед розкішних дівуль і дебелих парубків училка скидалась на юного шахіста між спортсменів-багатоборців.

Доки вона дзиґою крутилася біля дошки, мережачи її хитромудрими формулами, учні жваво обговорювали фільми, демонстрували прийоми карате, їли бутерброди та гортали товсті контрабандні каталоги буржуазної моди. Коли на галас збігалися вчителі з сусідніх кабінетів, клас на мить затихав. Потім ґвалт починався з новою силою.

Якось учителька схопила указку й узялася бігати за одним із бешкетників. Її очі зробились вологі. Я відчула, що мушу негайно рятувати ситуацію. Я була вчительською дочкою. Через це до моїх вибриків суворіше ставилися не тільки вчителі, а й однокласники. А тут я мусила утнути щось екстраординарне. Узяла пачку сірників і хутко виклала хатинку. Чирк! — і будиночок спалахнув на парті. Клас принишк.

Я залишила торт під дверима

— Стах! Що це?! — вигукнула Лєнка, очі якої від обурення вмить висохли.

— Це — Хатинь, — відповіла я.

Пролунав дзвінок. Учителька уважно дивилася на мене, а однокласники крутили пальцем біля скроні. Хтось побіг розповідати про пригоду моїй мамі, хтось — завучу. Та я була задоволена: вчителька не заплакала.

За кілька днів був Новий рік. Я зробила величезного торта, який о п"ятій ранку повезла на Троєщину — для Лєнки та її чотирирічної доньки. Мені не відчинили, тож залишила його під дверима.

Згодом виявилося, що я переплутала адресу.

×