Класі у сьомому-восьмому в мене був характерний для цього віку період безпричинних сліз. Дивлюся у вікно і плачу-у-у! Не з розчарування чи розпачу, а так.
Мама якось процитувала класика: "А Ганнуся плаче, бо пора". Що саме "пора" — не казала, але й зайвого не допитувалася.
Часом я плакала й не просто так, а через якусь причину. Наприклад, через сентиментальні кіна. Чомусь особливо сльозогінною для мене була стрічка чеха Вацлава Ворличека "Три горішки для Попелюшки". Кажуть, у Чехії, Німеччині та Норвегії цю казку вже понад 30 років показують напередодні Різдва. Для цих країн вона така ж культова, як для мешканців пострадянського простору стрічка Ельдара Рязанова "З легким паром".
Більшість деталей тієї казки забулося. Але до ліщини досі ставлюся як до рослини чарівної. Якось, уже дорослою, гілочку з трьома горішками везла додому з Альп як найцінніший сувенір. Потім кілька років на кожен горішок загадувала бажання.
Сьогодні виснажлива київська зима повернулася
А ще ліщина дуже ніжно цвіте. Ніжніше за проліски. Це теж мені дуже подобається.
Днями, прокинувшись, я почула, як серед міського шуму навшпиньках іде весна. Це відчуття так само важко пояснити, як підліткові сльози. Мабуть, якось змінюється щільність повітря. І шум будівництва під вікнами вже не здається таким брутальним. Не обов"язково навіть визирати у вікно. І так знаєш, що надворі сонячно, а вітерець свіжий, мов березовий сік.
Уже намріяла прогулянку в ліс. Бо за ранньої весни ліщина починає цвісти ще з лютого. Та сьогодні виснажлива київська зима повернулася, сиплячи в шиби схожим на гречане борошно снігом.
Глянула на стіл, а там — упаковка лущених, непридатних для загадування бажань горішків ліщини. Але я вже давно не Ганнуся, щоб плакати.
1 
1
Коментарі
6