Уперше я побував у Барселоні влітку 1997-го. Саме тоді місцева команда виграла Кубок Іспанії. Одразу після фінального свистка вболівальники "Барселони", які дивилися гру з Мадрида по телевізору, повибігали на вулиці й влаштували свято. Майже до ранку їздили на авто й мотоциклах із клубними прапорами, співали й скандували пісні та вірші. Заснути було неможливо. Згодом подібне доводилося бачити в багатьох містах Європи. Там усі вболівальники святкують здобуті титули подібним чином.
Десять днів тому я був у Ковалівці, де місцева футбольна команда стала чемпіоном серед команд другої ліги. На сільському стадіоні з одного боку сиділи зо три сотні місцевих жителів, а навпроти — півтора десятка "важняків" на чолі із "президентом клубу". Після перемоги, здобутої завдяки вигаданому арбітром 11-метровому, народ поводився по-різному. Футболісти стрибали й танцювали від радощів, а "важняки" зі столичними гостями пішли святкувати.
За 10 хвилин над Ковалівкою запала звична сільська тиша. Жодних тобі пісень уболівальників чи поїздок із прапорами на авто. Того дня я міг вирушити до Львова, де "Шахтар" саме виграв Кубок України. Якби поїхав, то навряд чи мені не давали би спати колони вболівальників із "шахтарськими" прапорами. І в самому Донецьку ніхто на вулиці не вибігав і не святкував до ранку. І не тому, що там тепер війна — так само було і в мирний час. І не лише в Донецьку, а й усюди в Україні.
Чому так? Чому іспанці, італійці, французи, серби, хорвати, греки та всі інші масово святкують перемоги своїх команд, а українці цього не роблять? Усе просто — в Барселоні, Афінах, Загребі, Лестері люди радіють перемогам своїх команд. І цих людей десятки, а то й сотні тисяч. У Ковалівці ж такий привід мав лише Андрій Засуха, власник команди "Колос". Не бігати ж йому селом із прапором.
3 
1
Коментарі