У дитинстві мене дуже добре годували. Мама, як і кожен, хто виріс у селі, мріяла бачити сина вгодованим. Я ж ріс довгим і худим — швидко бігав, високо стрибав. За це, починаючи з шостого класу, мене брали на всі спортивні змагання, де не треба було піднімати вагу, битися чи боротися. Навичок щоденного дворового футболу вистачало, аби не зіпсувати гру на волейбольному чи баскетбольному майданчику, а здобута у дворових матчах витривалість дозволяла не бути останнім у бігу на будь-яку дистанцію. Перших місць я не займав, зате завжди "давав залік", як це називали дяді-фізкультурники.
Одного разу після змагань незнайомі хлопці запитали, чому я не йду за талонами? Я не зрозумів, про що це вони. Тоді мене підвели до одного із дядь-фізкультурників, який ретельно перевірив моє прізвище в списку учасників. А потім дав кілька сіруватих папірців, на кожному з яких було написано "Талон" і стояв штамп "2 рубля". Виявляється, на час змагань нас були зобов'язані годувати. Я цього не знав, бо добре наїдався вдома. Видані нам талони можна було реалізувати лише в одному закладі — в кафе на центральній площі міста. Там було дорого й несмачно, на відміну від залізничної "столовки" неподалік. До цього ж і їсти мені зовсім не хотілося.
Виручили ті ж самі хлопці. Сказали, що на ці талони можна взяти в буфеті шоколадки — вони в кафе були дорожчі, ніж у магазині. Згодом я дізнався, що коли добре познайомитися з касиркою, то талони можна обміняти на гроші по курсу "два до одного", тобто 1 рубль за дворублевий талон. Пізніше я почав здогадуватися, що на цьому спортивному харчуванні хтось непогано заробляє. Ми ж не знали, скільки було тих талонів взагалі. Що давали — те й брали. Так я вперше дізнався про зловживання та корупцію в спорті.
Тепер на місці того кафе знаходиться аптека, де є ціла шафа зі "спортивним харчуванням". Що це таке — не знаю. Слід запитати юних спортсменів. Довгих і худих, міцних і вгодованих.
2 
1
Коментарі